Пожежа в будинку. Візит дезінсектора. Червоними літерами написане слово ІНТЕРПОЛ у «Базі даних про втрачені твори мистецтва». Якби комусь заманулося робити висновки, то перстень Велті став би певним доказом того, що я перебував у тій самій галереї, де висіла моя картина. Двері до моєї кімнати були такі старі й так нерівно трималися, що я підпер їх залізною підпорою. А що як під впливом якогось несподіваного імпульсу Гобі заманеться піднятися нагору, аби тут прибрати? Звичайно, це здавалося нетиповим для неуважного й не особливо акуратного Гобі, яким я його знав («Ні, він не надто дбає про чистоту, він приходив у мою кімнату тільки щоб змінити простирадла й витерти пилюку», — написала мені Піппа, спонукавши мене негайно розібрати своє ліжко й сорок п’ять хвилин гарячково витирати пил у своїй кімнаті — з грифонів, кришталевої кулі, спинки ліжка — своєю чистою футболкою). Витирання пилюки незабаром стало моєю нав’язливою звичкою — настільки, що я накупив власних ганчірок для цієї роботи, хоч Гобі мав повен дім таких ганчірок; я не хотів, аби він бачив, як я прибираю, моя єдина надія полягала в тому, що пилюка не спаде йому на думку, коли йому заманеться встромити носа в мою кімнату.
Оскільки тепер я почувався безпечно, лише виходячи з дому в його товаристві, я проводив більшу частину днів у своїй кімнаті за роботою, виходячи звідти тільки поїсти. І коли він залишав дім, я плуганився разом із ним до галерей, на розпродажі маєтків, до виставкових зал, на аукціони, де стояв із ним у задньому ряді («Ні, ні, — казав він, коли я показував йому на стільці попереду, — ми повинні стояти там, звідки можемо бачити таблички»), — спочатку це видовище захоплювало, як кіно, але години через дві ставало занудним, як «Основи вищої математики».
Та хоч я й намагався (іноді досить успішно) вдавати цілковиту байдужість і блукати з ним по Мангеттену, так ніби мені було байдужісінько, куди йти, по суті, я приєднувався до нього в тому самому тривожному стані духу, що й Попчик, коли він, до розпачу самотній, постійно бігав слідом за мною та Борисом у Веґасі. Я ходив із ним на пишні обіди. Я ходив із ним на оцінку лотів. Я ходив із ним до його кравця. Я ходив із ним на погано відвідувані лекції про нікому не відомих філадельфійських майстрів 1770-х років, що виготовляли меблі з червоного дерева. Я ходив із ним на концерти оперного оркестру, хоч його програми були занудними й виконувалися так довго, що я боявся врешті заснути й звалитись у прохід. Я ходив із ним на обід до Амстісів (на Парковій авеню, незручно близько до Барбурів), і до Фоґелів, і до Краснових, і до Мільдерберґерів, де розмови були або: а) такими, що можна очманіти з нудьги, або б) настільки недоступними для мого розуміння, що я зазвичай міг витиснути з себе лише «гм».
— Бідолашний хлопець, ми, мабуть, абсолютно нецікаві для нього, — казала місіс Мільдерберґер веселим голосом, не усвідомлюючи, наскільки мала рацію.
Інші друзі, такі як містер Ейбернеті, ровесник мого батька, що мав якусь скандальну історію в минулому, були такими рухливими й жвавими і так радикально нехтували мене («І де, ти кажеш, ти роздобув цю дитину, Джеймсе?»), що я сидів ошелешений серед китайського антикваріату та грецьких ваз, без’язикий, спантеличений, прагнучи сказати щось розумне й водночас боячись привабити до себе увагу хай там у який спосіб, — тихо, як води в рот набрав. Принаймні раз або двічі на тиждень ми навідували місіс Дефріз у її напханому антикваріатом міському домі (у передмісті, в будинку, схожому на дім Гобі) на Східній Шістдесят Третій вулиці, де я сидів на краєчку розхитаного стільця й намагався не звертати уваги на її агресивних бенгальських котів, які впинали пазурі мені в коліна («Він соціально активний хлопець, чи не так?» — чув я, як вона зауважила зовсім не sotto voce[122], коли вони йшли через кімнату, сперечаючись про акварелі Едварда Ліра). Іноді вона супроводжувала нас до виставок у «Крістіз» або «Сотбіз», де Гобі уважно вивчав кожен експонат, відчиняв і зачиняв шухляди, показуючи мені різні майстерні вироби й заносячи їх олівцем до свого каталогу, а потім, після однієї або двох зупинок у галереї, вона поверталася на свою Шістдесят третю, а ми йшли до кав’ярні «Сент-Амбреус», де Гобі у своєму вишуканому костюмі підходив до прилавка й пив еспресо, а я їв шоколадний круасан і, дивлячись, як туди заходять діти зі шкільними сумками, боявся зустріти когось зі своєї колишньої школи.