— Що ж, можливо, — відповів я ввічливо.
— Коли я прочитала твоє есе, мені здалося, що ти прагнеш проникнути туди, що я називаю, за браком кращого терміна, метафізичною територією. Наприклад, чому добрі люди страждають, — сказала вона, а я дивився на неї порожнім поглядом. — І чому доля така непередбачувана. У твоєму есе йдеться не так про кінематографічні принципи Де Сіка, як про фундаментальні хаос і непевність світу, в якому ми живемо.
— Не знаю, — сказав я, порушивши ніякову мовчанку, що запала між нами.
Невже моє есе було справді про такі речі? Мені навіть не сподобався «Викрадач велосипедів» (як і «Кес», і «Чайка», і «Лакомб Люсьєн», і інші надзвичайно депресивні іноземні фільми, що їх ми дивилися на уроках місіс Лебовіц).
Місіс Лебовіц дивилася на мене так довго, що мені стало ніяково. Потім вона поправила окуляри в червоній оправі й сказала:
— Розумієш, усі фільми з європейського кінематографа, які ми вивчаємо, досить важкі. Тож я подумала, може, тобі варто відвідати один із моїх семінарів для студентів старшого віку, які цікавляться кіно. Ексцентричні комедії тридцятих років або навіть німе кіно. Ми аналізуємо «Доктора Каліґарі», але також розглядаємо чимало фільмів із Бастером Кітоном, із Чарлі Чапліном — хаос, ти розумієш, але в незагрозливій рамці. Життєствердний матеріал.
— Можливо, — сказав я.
Але я не мав найменшого наміру обтяжувати себе бодай крихтою додаткової праці, хоч би якою життєствердною вона була за своєю природою. Бо майже від тієї самої миті, коли я ввійшов у ці двері, оманливий вибух енергії, завдяки якому я проник у початкову програму коледжу, затих. Щедрі перспективи анітрохи не хвилювали мене; я не мав бажання напружуватися бодай трохи більше, аніж був повинен. Я хотів лише втриматися на поверхні.
Тому сповнені ентузіазму пропозиції моїх учителів незабаром змінилися на відстороненість і туманні вияви безособової жалості. Я не прагнув кидати якийсь виклик, розвивати якісь свої здібності, розширювати свої обрії, користуватися багатьма доступними мені ресурсами. Я не пристосовувався до програми, як делікатно висловилася Сюзанна. Насправді — у міру того як наближався до кінця семестр, мої вчителі повільно віддалялися від мене, а негативна думка набувала поширення («запропоновані академічні можливості не заохочують Теодора до більших зусиль на будь-якому з фронтів») — я все більше й більше підозрював, що єдиною причиною, чому мене допустили до цієї програми, була «моя трагедія». Хтось в адміністрації позначив галочкою мою заяву і приніс її до директора, Боже мій, цей бідолашний хлопець, жертва тероризму, ля-ля-ля, школа має нести за нього відповідальність, скільки місць у нас залишилося, чи зможемо ми його запхати? Майже напевне я зруйнував життя якому-небудь розумникові в Бронксі — нещасному кларнетистові, якому завжди не щастило у складанні проектів, бо він зазнавав невдачі в домашніх завданнях з алгебри, і якому судилося, сидячи в будці, штампувати проїзні квитки на платній магістралі замість викладати гідромеханіку в Каліфорнійському університеті, бо я забрав місце, яке законно йому належало.
Не випадало сумніватися в тому, що сталася помилка. «Теодор бере дуже мало участі в класній роботі і, схоже, не має найменшого бажання вивчати щось, крім абсолютно необхідного, — написав мій викладач французької мови у своєму рапорті за половину семестру, який за відсутності дорослих, що наглядали б за мною, прочитав лише я один. — Залишається сподіватися, що невдачі спонукають його зрештою довести свої здібності й він зможе використати свої можливості в другій половині семестру».
Але я не мав жодного бажання використовувати свої можливості, а тим більше доводити здібності. Наче людина, що втратила всяку пам’ять, блукав я вулицями і (замість робити домашні завдання, або навчатись у мовній лабораторії, або відвідувати один із тих клубів, у які мене запрошували) катався в метро, виходячи на кінцевій станції, де блукав сам-один посеред крамничок і перукарень. Але незабаром я втратив інтерес і до своєї нововіднайденої рухливості — до тих сотень миль, які проїздив, аби тільки подолати відстань, — натомість, наче камінь у глибоку воду, я пірнув у роботу в майстерні Гобі, привітну дрімоту під тротуаром, де я був надійно ізольований від міського гуркоту та лабіринту офісів і хмарочосів і з радістю полірував стільниці та годинами слухав класичну музику по Нью-Йоркському радіо. Зрештою, яке мені було діло до passé composé[129] чи романів Тургенєва? Що було поганого в тому, аби спати допізна, накривши ковдрою голову, або блукати по мирному дому, з давніми мушлями в шухлядах і кошиками під секретером у вітальні, в яких зберігалися рулони шпалер, призахідним сонцем, яке проникало блискучими кораловими спицями над парадними дверима? Незабаром між школою і майстернею я поринув у такий собі напівсон-забуття, асиметричну, схожу на марення версію свого колишнього життя, де я ходив знайомими вулицями, проте жив у незнайомих обставинах посеред незнайомих облич; і хоч часто, йдучи до школи, я думав про своє втрачене життя з матір’ю — станцію «Кенел-стріт», освітлені кошики з квітами на Корейському ринку, — здавалося, чорна завіса опустилася над моїм життям у Веґасі.