Лиш іноді, у несподівані хвилини, вона проривалася такими бурхливими вибухами, що я зупинявся на півдорозі на хіднику, ошелешений і приголомшений. Іноді моє теперішнє життя згорталося у щось маленьке й зовсім нецікаве. Можливо, причина була в тім, що я трохи протверезів, залишив позаду блиск і хронічний чад шалених підліткових випивок, коли наше мале дикунське плем’я з двох людей чинило безум у пустелі; можливо, так і відбувається з хлопцем, коли він стає старшим, хоч годі було уявити Бориса (у Варшаві, Кармейволлаґу, Новій Ґвінеї, будь-де), який би жив поміркованим життям напередодні дорослого віку, яким нині жив я. Енді і я — навіть Том Кейбл і я — часто говорили про те, ким ми будемо, коли станемо дорослими, але Борисові ніколи не спадало на думку більш віддалене майбутнє, ніж його наступний обід. Я ніколи не міг уявити його готовим заробляти собі на життя або бути продуктивним членом суспільства. А проте жити з Борисом означало знати, що життя наповнене великих і химерних можливостей — набагато більших, аніж усе те, чого навчали в школі. Я давно перестав намагатися писати йому есемески або телефонувати. На послання, спрямовані на мобільний телефон Котку, ніхто не відповідав, його домашній телефон у Веґасі був відключений. Я собі не уявляв — з огляду на широку сферу його пересувань, — що колись побачу його знову. А проте я думав про нього майже щодня. Російські романи, які я мусив читати для школи, нагадували мені про нього; російські романи й «Сім стовпів мудрості»[130], а також Нижній Іст-Сайд, тату-салони й крамнички, де продавали піроґі, старі польки, що, перевалюючись, тягли торби з харчами, і дітлахи, які курили під дверима барів на Другій авеню.
А іноді — несподівано, з майже болючою гостротою — я пригадував свого батька. Про нього мені нагадували блиск і бруд чайнатауну, його мінлива й незбагненна атмосфера; дзеркала і цистерни з рибою, вікна крамниць із пластиковими квітами та вазони з бамбуком. Іноді, пішовши на Кенел-стріт, щоб купити Гобі трепел і венеційський турпентин у Перпл-Пейнт, я зрештою звертав на вулицю Малбері до ресторану, який любив мій батько, розташованого неподалік від метро лінії Е, куди вели вісім підвальних східців і де стояли заляпані столи фірми «Форміка», де я купував підсмажені млинці з цибулею, свинину в гострому соусі, тицяючи в ці страви пальцем, бо меню було китайською мовою. Коли вперше я прийшов до Гобі, навантажений пакетами з масного паперу, розгублений вираз його обличчя зупинив мене на місці і я завмер, наче лунатик, який пробудився й питає себе, про що він думав — звичайно ж, не про Гобі; він не був тією особою, яка мріє про китайські страви вдень і вночі.
— О, мені це подобається, — поквапно сказав Гобі, — але я ніколи про це не думав.
І ми поїли внизу в крамниці просто з масних паперових пакетів, Гобі сидів на стільці у своєму чорному робочому фартуху, закасавши рукави до ліктів, палички для їжі здавалися дивовижно маленькими в його великих пальцях.
Неформальний статус мого перебування в Гобі також мене турбував. Хоч сам Гобі у своїй розосередженій поблажливості, здавалося, нічого не мав проти того, аби я жив у його домі, містер Брейсґьордл, вочевидь, розглядав таку ситуацію як тимчасову, і він та мій соціальний педагог у школі докладали всіх зусиль, аби пояснити мені, що хоч дортуари в коледжі й призначені для старших студентів, щось можна було б зробити й у моєму випадку. Але щоразу, коли заходила розмова про моє квартирне влаштування, я замовкав і дивився на свої черевики. Кімнати резиденції були переповнені, обліплені слідами від мух, з кліткою для ліфта, обписаною графіті, що скреготіла, наче підйомник у в’язниці, стіни були обліплені рекламними листівками, а підлога вкрита калюжами від розлитого пива, зомбована юрма загорнутих у простирадла здорованів дрімала на канапах у залі для телебачення, а ще більші хлопці з рослинністю на обличчі — як на мене, то великі й страшні двадцятирічні мужики — жбурляли один в одного в коридорі порожні бляшанки з-під пива.