Він зупинив машину й вимкнув мотор. Ми зупинилися перед масивною попелясто-сірою будівлею на пустельному місці поблизу води: порожні майданчики, автосервіси — в такі місця кіношні гангстери полюбляють завозити хлопця, якого хочуть убити.
— Лідія — баба сексуальна, — сказав він замислено. — Довгі ноги, цицьки, вродливе обличчя. Жадібна до життя. Але на таку справу не треба брати когось такого яскравого, як вона.
— Кого ж тоді?
— Когось такого, як Велті. Він був такий невинний, ти пам’ятаєш? Як учений. Або священик. Він був дідусем кожному. Але водночас надзвичайно спритним бізнесменом. Умів бути приязним, гарним другом для будь-кого, але коли покупець починав цілком йому довіряти й думати, що той запропонує йому найнижчу ціну, тут він і здобував свою вигоду, ха! Отакою і є торгівля, мажоре! За законами цього смердючого світу.
Ми подзвонили й увійшли до будівлі. Усередині був стіл, за яким сидів самотній італієць і читав газету. Поки Гриша розписувався в журналі, я читав буклет біля вітрини, на якій пропонувалися різні види пузирчастої плівки та пакувальної стрічки:
«АРІСТОН» — СКЛАД ДЛЯ ТВОРІВ МИСТЕЦТВА
ІДЕАЛЬНІ УМОВИ ЗБЕРІГАННЯ
ГЕРМЕТИЗАЦІЯ ДЛЯ ЗАХИСТУ ВІД ПОЖЕЖ
КЛІМАТИЧНИЙ КОНТРОЛЬ
ЦІЛОДОБОВА ОХОРОНА
НЕДОТОРКАННІСТЬ — ЯКІСТЬ — БЕЗПЕКА
ПРИЙМАЄМО НА ЗБЕРЕЖЕННЯ ВСІ ВИДИ МИСТЕЦЬКИХ ТВОРІВ
НАДІЙНО ЗБЕРІГАЄМО ВАШІ ЦІННОСТІ З 1968 РОКУ
Крім італійця за столом адміністратора, на складі нікого не було. Ми завантажили службовий ліфт, приклали магнітну картку доступу, ввели код і піднялися на шостий поверх. Подолавши один безликий коридор, ми звернули в інший із вмонтованими у стелю камерами й одноманітними пронумерованими дверима, Прохід D, Прохід E, безвіконні стіни «Зірки Смерті»[131], що, здавалося, тяглися в нескінченність, як у підземному військовому архіві або колумбарії якогось футуристичного кладовища.
Гобі мав один із найбільших складів — крізь його подвійні двері можна було провести вантажівку.
— Нам сюди, — сказав Гриша, застромивши ключ у замкову шпарину й відчинивши двері, що металево заскреготіли. — Ти тільки поглянь, скільки лайна він тут зберігає.
Приміщення було так напхане меблями та іншими речами (лампами, книжками, порцеляною, маленькими виробами з бронзи, старими сумками фірми «Б. Олтман», у яких були складені газети й запліснявіле взуття), що, кинувши на все це спантеличений погляд, я хотів вийти звідси й зачинити двері, наче ми вдерлися в дім до щойно померлого старого лахмітника.
— Він за це платить по дві штуки на місяць, — похмуро промовив Гриша, коли ми розгорнули набивний матеріал, яким були обгорнуті стільці, та обережно поклали їх на стіл із вишневого дерева. — Двадцять чотири тисячі доларів на рік! Він би краще використовував ці гроші, щоб прикурювати сигарети, ніж витрачав їх на оплату цього мотлоху.
— А що це за маленькі схованки? — деякі з дверцят були розміром не більші, ніж віка скринь.
— Люди божевільні, — сказав Гриша поблажливо. — За закапелки розмірами з багажник автомобіля вони готові платити по кількасот баксів на місяць.
— Я хотів запитати, — я не знав, як поставити це запитання, — що утримує людей від зберігання тут заборонених речей?
— Заборонених? — Гриша витер піт із лоба брудним носовичком, а тоді заліз собі під комір і витер його там. — Що ти маєш на увазі, зброю?
— Наприклад. Або вкрадені речі.
— Що їх утримує? Я тобі скажу. Ніщо не втримує. Заховай що-небудь тут, і ніхто його не знайде, хіба що тебе кокнуть або запхають у тюрягу і ти не зможеш платити за зберігання. Дев’яносто відсотків із того барахла, що тут зберігається, — це старі фотографії дітей і всіляке сміття з бабусиного горища. Але знаєш, якби ці стіни могли говорити, то, мабуть, ти знайшов би тут мільйони доларів, якби знав, де шукати. Усі види таємниць. Зброя, коштовності, трупи вбитих людей — неймовірні речі. Тут… — Він із грюкотом захряснув двері і став смикати за засувку. — Допоможи мені з цією хріновиною. Я ненавиджу це місце, о Господи, ненавиджу його, як смерть. — Він показав рукою на стерильний нескінченний коридор. — Усе тут зачинене, запечатане, усе відгороджене від життя. Щоразу коли я сюди приходжу, мені важко дихати. Гірше, ніж у паскудній бібліотеці.
Того вечора я взяв «Жовті сторінки» з кухні Гобі, приніс їх до своєї кімнати й став переглядати розділ «Зберігання: твори образотворчого мистецтва». Були десятки місць на Мангеттені та в інших кварталах, деякі детально повідомляли про свої послуги: у білих рукавичках ваші речі доправляють від ваших дверей до наших! Мультяшний дворецький подавав на срібній таці візитну картку: «БЛІНҐЕН І ТАРКВЕЛЛ, З 1928 РОКУ. Цілком приватно й конфіденційно надаємо сучасні складські приміщення для широкого кола фізичних і юридичних осіб». «АртТех», «Спадщина», «Ваш архів». «Об’єкти мають обладнання гідротермального контролю. Ми додержуємося температурних вимог ААМ (Американської асоціації музеїв), згідно з якими в приміщенні підтримується температура 70 градусів за Фаренгейтом[132] і 50 % відносної вологості».