— Я Платт, — сказав він. — Платт Барбур.
— Платт, — повторив я після спантеличеної мовчанки. — Боже, скільки минуло часу.
Було важко впізнати в цьому стриманому й зосередженому перехожому колишнього бандита з ключкою для лакросу в руках. Зухвалий і агресивний вираз зник із його обличчя, тепер він здавався виснаженим, а в його очах був тривожний, фаталістичний вираз. Він міг бути нещасливим головою родини десь із передмістя, засмученим невірністю дружини, або жалюгідним учителем із якоїсь другорядної школи.
— Ага. Платт. То як твої справи? — запитав я після ніякової паузи, відступаючи. — Ти досі живеш у Нью-Йорку?
— Так, — сказав він, обхопивши ззаду шию рукою. Здавалося, він почуває себе препогано. — Щойно влаштувався на нову роботу. — Він старів негарно. Колись був найбілявішим і найвродливішим із братів, але тепер розповнів у щелепах і в талії, а з обличчя зникла колишня юнґфольківська[134] краса. — Я працюватиму в академічному видавництві «Блейк-Берроуз». Воно розташоване в Кембриджі, але тут, схоже, має філію.
— Чудово, — сказав я (ніби вже чув про це видавництво, хоч насправді довідався про нього вперше), кивнувши головою й намацуючи в кишенях монети, готовий піти геть. — Фантастика — зустрітися з тобою. Як Енді?
Його обличчя наче застигло.
— Ти хіба не знаєш?
— Як тобі сказати, — відповів я, заникуючись. — Я чув, що він у Массачусетському. Я зустрів на вулиці Віна Темпла рік або два тому, він сказав, що Енді одержав посаду в університеті — астрофізика, так? Розумієш, — нервово провадив я, збентежений пильним поглядом Платта, — я не вельми контактую зі своїми колишніми однокашниками…
Платт провів долонею по потилиці.
— Пробач мені. Думаю, ми просто не знали, як із тобою зв’язатись. Усе надто переплуталось. Але я думав, ця звістка до тебе вже дійшла.
— Яка звістка?
— Енді помер.
— Енді? — перепитав я, а коли він не зреагував, то сказав: — Не може бути.
Обличчя йому на мить спотворилось — але цей вираз відразу зник, я не встиг його навіть розгледіти.
— Атож, то був справжній кошмар. Шкода тебе про це повідомляти. Енді й тато — їх не стало обох.
— Що ти сказав?
— П’ять місяців тому. Енді й тато втопилися.
— Не можу повірити, — сказав я, дивлячись на хідник.
— Яхта перекинулася. Біля затоки Норт-Іст-Гарбор. Ми ще навіть не відійшли від берега, мабуть, нам узагалі не треба було туди їхати, але ж ти знаєш, яким був тато…
— О Боже!
Стоячи там, під сонцем непевного весняного дня, і дивлячись, як навколо мене шастають діти, які щойно повибігали зі школи, я почувався так, ніби мене вдарили обухом по голові й улаштували мені несмішний розіграш. Хоч я думав про Енді часто протягом останніх років і раз або двічі мало з ним не зустрівся, ми жодного разу не бачилися відтоді, як я повернувся до Нью-Йорка. Я був переконаний, що рано або пізно натраплю на нього — як натрапив на Віна, на Джеймса Вільєрса, Мартину Ліхтблау і на кількох інших людей із моєї школи. Та хоч я не раз мав намір підняти телефонну слухавку і сказати йому: «Привіт!», але чомусь жодного разу цього не зробив.
— З тобою все гаразд? — запитав Платт, потираючи потилицю й маючи не менш розгублений вигляд, аніж я.
— Ет… — Я обернувся до вікна крамниці, щоб опанувати себе, й мій прозорий привид обернувся подивитись на мене — юрми людей проминали мене в склі. — Боже, — сказав я. — Не можу повірити в це. Не знаю, що мені сказати.
— Пробач, що я бовкнув тобі це на вулиці, отак, — сказав Платт, потерши підборіддя. — У тебе трохи позеленіли зябра.
«Позеленіли зябра» — так мав звичку казати містер Барбур. З болем у душі я пригадав, як містер Барбур нишпорив у шухлядах у кімнаті Платта, пропонував мені розпалити камін. Треба ж було такому статись, о святий Боже!
— Твій тато теж загинув? — запитав я, кліпаючи очима, ніби хтось розбудив мене з міцного сну. — Ти це мені щойно сказав?
Він розглянувся навкруги, піднявши підборіддя таким рухом, який на мить нагадав мені колишнього зухвалого Платта, якого я пам’ятав, а тоді подивився на свій годинник.
— Ти маєш зайву хвилину? — запитав він.
— Ну…
— Ходімо чогось вип’ємо, — сказав він, поклавши мені на плече таку важку руку, що я присів. — Я знаю одне тихе місце на Третій авеню. Ти не проти?