— Не сюди, не сюди, — сказав Платт, коли я за звичкою пройшов повз кругле дзеркало-ілюмінатор і попрямував до вітальні. — Он туди. — Він повів мене в задню частину помешкання. — У нас тут тепер по-простому, мама зазвичай приймає людей там, якщо взагалі погоджується когось бачити.
У ті давні дні я ніколи не бував так близько до внутрішнього святилища місіс Барбур, та коли ми наблизилися, запах її парфумів — безпомилково вгадуваний аромат білих квітів, що ховають у собі пилкову сухість, — майнув, наче фіранка над відчиненим вікном.
— Вона більше не виходить, як колись виходила, — спокійно повідомив Платт. — Не влаштовує тих великих обідів та вечірок — може, раз на тиждень когось запрошує на чай або йде обідати до подруги. Але це й усе.
Платт постукав у двері й прислухався.
— Мамо? — покликав він і, почувши невиразну відповідь, відчинив двері на вузьку шпаринку. — Я привів до тебе гостя. Ти ніколи не вгадаєш, кого я зустрів на вулиці…
Кімната була величезна, облаштована в персикових тонах, які полюбляли старі леді у 1980-х роках. Відразу біля входу була міні-вітальня, де стояли канапа і м’які крісла, було чимало різних дрібничок, гаптовані диванні подушки, дев’ять або десять картин Старих Майстрів: «Утеча до Єгипту», «Яків і янгол», переважно Рембрандтова школа, хоч була там і намальована в брунатних тонах картина Христа, який миє ноги святому Петрові, так майстерно виконана (стомлені, опущені плечі Христа, туманний смуток на обличчі святого Петра), що вона могла належати пензлю самого Рембрандта.
Я нахилився вперед, щоб придивитися краще, й у далекому кінці кімнати засвітилася лампа з паперовим абажуром у формі пагоди.
— Тео? — почув я голос місіс Барбур і побачив її — вона спиралася ліктем на подушки на безглуздо широкому ліжку. — Це ти! Аж не віриться, — сказала вона, простягаючи до мене руки. — Ти так виріс! Де ти у світі пропадав? Ти тепер у Нью-Йорку?
— Так. Повернувся сюди вже давненько. А ви маєте чудовий вигляд, — чемно додав я, хоч це й було неправдою.
— А ти! — Вона поклала обидві свої руки на мою руку. — Який ти гарний! Ти мене просто приголомшив!
Вона здавалася водночас старшою і молодшою, аніж та жінка, якою я її пам’ятав, дуже бліда, без помади, зморшки в кутиках очей, але шкіра досі біла й гладенька. Її сріблясто-біляве волосся (чи воно завжди було таким сріблястим, чи дуже посивіло?) вільно спадало на її плечі; на носі в неї стриміли окуляри-півмісяці, а вдягнена вона була в атласний стьобаний домашній жакет, заколотий велетенською діамантовою брошкою у формі сніжинки.
— І ось ти мене знаходиш тут, у ліжку, з моїм вишиванням, як стару вдову моряка, — сказала вона, показуючи на незакінчене вишите полотно на своїх колінах.
Двійко малих собачок — йоркширських тер’єрів — спали на білій кашеміровій накидці, постеленій у неї в ногах, і менший із двох, побачивши мене, підхопився й люто загавкав.
Я збентежено всміхнувся, коли вона стала вгамовувати їх — другий собака теж підняв гавкіт, — і роззирнувся навкруги. Ліжко було модерне — королівських розмірів з обтягнутим тканиною узголів’ям, але вона тут також зібрала чимало цікавих старих речей, на які я не звертав уваги, коли був малим хлопцем. Безперечно, тут утворилося Сарґасове море помешкання, куди перенесли речі, прибрані з ретельно декорованих парадних кімнат: розмаїті журнальні столики; азійські абищиці; великий набір срібних настільних дзвіночків. Ломберний стіл із червоного дерева з того місця, де я стояв, здавалося, був виготовлений самим Дунканом Файфом[137], а на ньому (серед дешевих попільничок із перегородчастою емаллю та незліченних підставок) сиділо опудало птаха-кардинала: поїдене міллю, ламке, з майже поіржавілими перами, зі звернутою набік голівкою й очима — чорними намистинками жаху.
— Дзень-Дзелень, цить, будь ласка, замовкни, я не можу чути твого гавкоту. Це Дзень-Дзелень, — сказала місіс Барбур, узявши на руки собаку, що опирався, — він дуже неспокійний, адже ти такий, мій любий, не знаєш і хвилини спокою, а друга собачка, з рожевою стрічкою, — це Клементина. Платте, — гукнула вона, намагаючись перекричати гавкання, — ти не віднесеш його на кухню? Він таки дошкуляє гостям, — сказала вона мені. — Варто було б запросити тренера-кінолога, але…
Поки місіс Барбур згортала вишивання і складала його в овальний кошик із прикрасою зі слонової кістки в кришці, я сів у крісло біля ліжка. Потерта оббивка, неяскрава смужка були мені знайомі, це крісло раніше стояло у вітальні, й тепер його перенесли до спальні, це було те саме крісло, в якому сиділа моя мати, коли багато років тому прийшла до Барбурів, щоб забрати мене після того, як я переночував в Енді. Я провів пальцем по тканині. І вмить побачив, як моя мати підхопилася на ноги, щоб привітати мене, — того дня вона була в зеленому пальті, досить модному, щоб люди зупиняли її на вулиці й питали, де вона його купила, але недоречному в домі Барбурів.
137
Дункан Файф (1768–1854) — один із провідних американських червонодеревників ХІХ століття.