У коледжі я не досяг великих чи взагалі будь-яких успіхів. Роки, які я прожив у Веґасі, відучили мене працювати по-справжньому; і коли нарешті я одержав диплом, мені був двадцять один рік (я мусив провчитися шість років замість сподіваних чотирьох) і мої оцінки були досить скромними. Я закінчив без будь-яких відзнак.
— Чесно кажучи, я не бачу для тебе жодної перспективи здобути магістерський ступінь, — сказав мені соцпедагог. — А надто з огляду на те, що ти не зможеш навчатися без стипендії.
Але така перспектива мене не збентежила, я вже знав, що робитиму. Моя кар’єра торгівця антикваріатом почалася приблизно в сімнадцять років, коли я опинився нагорі сходів в один із тих рідкісних днів, коли Гобі вирішив відкрити крамницю. На той час я почав усвідомлювати всю серйозність його фінансових проблем. Гриша мав абсолютну рацію, коли говорив про тяжкі наслідки, що можуть спіткати Гобі, якщо він і далі виготовлятиме меблі, не продаючи їх («Він іще сидітиме у своїй крамниці, фарбуючи-стругаючи, коли йому на двері приб’ють повідомлення про відселення»). Та попри конверти з Податкового управління США, які почали збиратися серед каталогів «Крістіз» та старих концертних програм на столі в холі («Несплачена заборгованість», «Повторне нагадування про несплачену заборгованість», «Друге повторне нагадування про несплачену заборгованість»), Гобі не клопотав собі голову тим, щоб тримати крамницю відчиненою більш як протягом півгодини, якщо на той час не приходили до нього друзі; а коли його друзі розходилися, він нерідко випроваджував реальних покупців і зачиняв крамницю. Майже щоразу, коли я приходив додому зі школи, я бачив на дверях напис «Зачинено» і людей, які зазирали у вікна. Гірше того, коли він примудрявся не зачиняти крамницю кілька годин, він мав звичку довірливо виходити геть, щоб зготувати собі чай, залишаючи двері відчиненими, а касу без догляду. І хоч Майк, його вантажник, передбачливо позамикав вітрини зі сріблом та коштовностями, кілька виробів із майоліки та кришталю зникли, і сам я, коли несподівано піднявся сходами того дня, побачив, як мадам спортивного вигляду, досить недбало вдягнена (яка, вочевидь, поверталася з пілатесу), запихає собі до сумки прес-пап’є.
— З вас вісімсот п’ятдесят доларів, — сказав я, і, почувши мій голос, вона завмерла і з жахом підняла голову.
Насправді те прес-пап’є коштувало лише двісті п’ятдесят, але вона подала мені свою кредитну картку й без жодного слова дозволила оформити купівлю, мабуть, першу вигідну оборудку, укладену тут після смерті Велті. Бо друзі Гобі (його головні покупці) були надто обізнані з тим, що вони можуть збити його ціни, вже й так неймовірно низькі, до ще нижчого, злочинного рівня. Майк, який теж іноді допомагав торгувати в крамниці, підіймав ціни надто високо й відмовлявся торгуватися, тому майже нічого не продавав.
— Добра робота, — сказав Гобі, захоплено блимаючи очима у світлі робочої лампи, коли я спустився до його майстерні й повідомив про свою оборудку (срібний чайник, у моїй версії, я не хотів, щоб це мало такий вигляд, ніби я пограбував тітку, крім того, я знав, він не цікавиться товарами, які називає дрібницями, а саме вони, як я зрозумів, переглядаючи книжки з антикваріату, і складали головну частину товарів крамниці). — А ти великий хитрун. Велті був би в захваті від твого таланту. Так зацікавився його сріблом!
Відтоді я взяв собі за звичку сидіти нагорі з підручниками по обіді, тоді як Гобі працював унизу. Спочатку я робив це лише для розваги — розваги, якої я не мав від нудного студентського життя, випитої на перервах кави та лекцій про Вальтера Беньяміна[138]. Протягом років, які минули після смерті Велті, крамниця «Гобарт і Блеквелл», вочевидь, набула репутації місця легкої здобичі для злодіїв, і збудження, яке я переживав, ловлячи на місці злочину цих добре вдягнених любителів поживитися чужим добром, було не меншим, аніж збудження від крадійства, хоч і з протилежним знаком.
Але я також затямив один урок; я затямив його поступово, але саме він є тією істиною, яка лежить в основі торгівлі антикваріатом. Цієї істини мене ніхто не міг навчити, я мусив опанувати її самостійно. Вона полягає в тому, що в торгівлі антикваріатом не існує такої речі, як «правильна» ціна. Об’єктивна цінність експонату — її каталогова цінність — не має сенсу. Якщо покупець приходить, необізнаний, із пачкою грошей у руках (а так здебільшого й буває), то не має значення, що говорять книги, що говорять експерти, за яку ціну подібні речі були нещодавно продані на аукціоні «Крістіз». Об’єкт — будь-який об’єкт — коштує рівно стільки, скільки тобі щастить узяти з покупця за нього.