«Адже саме тут вона зустрічала нас».
«Так, але тут розсипано отруту для пацюків».
«Ну ж бо, висипай. Можна це зробити тепер. Нікого поблизу не видно».
«Вона любила також морських левів. Ми постійно ходили дивитися на них».
«Так, але, звичайно ж, ти не захочеш висипати її попіл там, бо там смердить рибою. До того ж у мене мурашки по тілу бігають від того, що ця банка стоїть у моїй кімнаті».
— Господи, — сказав Гобі, коли побачив мене при світлі. — Ти білий як папір. Ти, бува, не захворів?
— Еее…
Він саме збирався вийти, перекинувши пальто через руку. Позаду нього стояли містер і місіс Фоґелі, застебнуті, вони отруйно посміхалися. Мої взаємини з Фоґелями (або «Стерв’ятниками», як називав їх Гриша[139]) значно охололи, відколи я став порядкувати в крамниці. Вважаючи, що багато речей вони вкрали, я тепер підняв до неба ціни на все, що, на мою думку, могло їх зацікавити.
І хоч місіс Фоґель, яка не була дурепою, стала прямо телефонувати до Гобі, я зазвичай руйнував її плани різними способами, зокрема повідомляв, що вже продав ту річ, про яку йдеться, лише забув позначити її етикеткою.
— Ти вже їв? — вічно літаючи в хмарах і ні про що не здогадуючись, Гобі досі не мав найменшого уявлення про те, що Фоґелі і я давно не плекаємо одне до одного приязних почуттів. — Ми йдемо обідати в таверну нижче по вулиці. Ходімо з нами.
— Ні, дякую, — сказав я, відчуваючи, що місіс Фоґель так і просвердлює мене поглядом — неприязна, єхидна посмішка, очі наче скалки агату на її старому й гладенькому обличчі молочарки. Я завжди з великою втіхою відповідав їй таким самим поглядом, але тепер у яскравому світлі відчув, що видихнувся й розкис, ніби втратив силу й зухвалість. — Думаю, еее, сьогодні я вечерятиму вдома.
— Ти погано почуваєшся? — люб’язно запитав містер Фоґель, лисий житель південного заходу, в окулярах без оправи, підтягнутий і вбраний у бушлат, погані твої справи, якщо він твій банкір, а ти прострочив виплату за іпотекою. — Я тобі співчуваю.
— Приємно з тобою зустрітися, — сказала місіс Фоґель, ступивши наперед і поклавши свою пухку руку на мій рукав. — Задоволений візитом Піппи? Я хотіла з нею зустрітися, але вона була надто заклопотана зі своїм бойфрендом. Що ти про нього думаєш? Як його звуть? — Вона обернулася до Гобі. — Елліот?
— Еверетт, — відповів Гобі байдужим голосом. — Приємний хлопець.
— Ага, — сказав я, стягуючи пальто з плеча.
Нещодавня поява Піппи з лондонського літака з цим Евереттом була одним із найбільших розчарувань у моєму житті. Рахуючи дні, години, тремтячи від недосипання й збудження, неспроможний не дивитися на годинник кожні п’ять хвилин, я стрибнув із ліжка на дзвінок у двері й кинувся бігцем, щоб відчинити, — і там вона стояла попідруч із цим вульгарним англійцем!
— І чим він займається? Теж музикант?
— Бібліотекар у книгозбірні музичної літератури, власне кажучи, — відповів Гобі. — Не знаю, як це робиться сьогодні, з комп’ютерами та всім іншим.
— О, я певна, Тео знає все про цю справу.
— Ні, не знаю.
— Кібертекар? — сказав містер Фоґель із не характерним для себе веселим смішком. І, звертаючись до мене: — Чи правду кажуть, що нині молоді люди можуть закінчити школу, ногою не ступивши до бібліотеки?
— Звідки мені знати?
Музичний бібліотекар! Мені довелося зібрати всю свою витримку, щоб, не змінившись на обличчі (усередині в мене все переверталося), потиснути його простягнуту пітну англійську руку, «Привіт, я Еверетт, а ти, мабуть, Тео, я чув про тебе так багато, ля-ля-ля», — а я тим часом стояв у дверях, наче настромлений на багнет янкі, дивлячись на чужинця, який щойно мене порішив. Це був худий окатий шмаркач, невинний, банальний, нахабно веселий, одягнений у джинси й толстівку з каптуром, наче підліток, а його миттєва винувата усмішка примушувала мене біліти від люті, коли ми залишалися з ним удвох у вітальні.
Кожна мить їхнього візиту була для мене тортурами. Але якось я протримався. Та хоч я й намагався перебувати від них якнайдалі (я, звичайно, вмію майстерно вдавати, але бути чемним із ним мені було неймовірно важко; усе в ньому — його рожева шкіра, його нервовий сміх, волосся, яке стриміло крізь манжети його сорочки, — вселяло мені бажання накинутися на нього й повибивати його кінські англійські зуби; ото була б несподіванка, думав я, якби якийсь антиквар-очкарик відкрутив йому яйця й забрав їх у свою колекцію?). А проте хоч як я намагався, та не міг відірватися від Піппи, постійно крутився біля неї й ненавидів себе за це, таким болісно збудженим робила мене її присутність: її босі ступні, які я бачив під час сніданку, її голі ноги, її голос. Несподіваний зблиск її пахв, коли вона стягувала светр через голову. Агонія дотику її руки, коли вона брала мене за лікоть. «Привіт, мій любий! Привіт, рідний!» Вона тихо підкрадалася позад мене, затуляла мені очі долонями — сюрприз! Вона хотіла знати про мене все, все про те, що я роблю. Втискалася поруч мене на канапу королеви Анни — так що наші ноги торкались, о Боже! Що я читаю? Чи дозволю я їй зазирнути в мій айпод? Де я добув цей фантастичний годинник? Щоразу, коли вона мені всміхалася, Небо проникало мені в душу. А проте щоразу, коли я знаходив привід побути з нею на самоті, з’являвся він, туп, туп, туп, ідіотська усмішка, рука навколо її плечей усе руйнували. Розмова в сусідній кімнаті, вибух сміху. Про кого вони розмовляли, про мене? Він обіймав її руками за стан! Називав її Піпс! Єдиною приємною для мене хвилиною було, коли Попчик, який на старості почав дбати про неприступність своєї території, несподівано стрибнув і вкусив його за палець — «О Боже!» Гобі метнувся шукати спирт, Піппа розхвилювалась, Еверетт намагався зберегти спокій, але його опанував явний страх: собаки — це чудово! Я люблю їх! Але ми ніколи їх не мали, бо в мами була на них алергія. Він був «бідним родичем» (його фраза) її давньої шкільної подруги; мати-американка, численні діти, батько викладав якусь незрозумілу математичну чи то філософську ахінею в Кембриджі; як і вона, він вегетаріанець, можна сказати, майже веган; на мій жах з’ясувалося, що вони двоє винаймають одну квартиру! — і він, звичайно, спав із нею в одній кімнаті під час їхнього візиту, і так п’ять ночей; щоразу, коли він був там, я не спав, тремтячи від люті та смутку, з нашорошеними вухами дослухаючись до кожного шарудіння простирадл, кожного зітхання й кожного шепоту за сусідніми дверима.