А проте, махнувши на прощання рукою Гобі та Фоґелям — нехай вам щастить, — я похмуро відвернувся — чого я міг сподіватися? Мене розлючував, діймав до кісток її лагідний приязний тон, яким вона говорила зі мною про того «Еверетта», — «ні», чемно відповів я, коли вона запитала, чи я зустрічаюся з кимось, «не те щоб», хоч (і я цим похмуро, свідомо пишався) насправді я спав із двома різними дівчатами, жодна з яких не знала про другу. Одна з них мала бойфренда в іншому місті, а друга — нареченого, від якого стомилась, і коли лежала в ліжку зі мною, то блокувала його дзвінки. Обидві вродливі, а дівчина з рогатим нареченим була справжньою красунею — просто тобі копія юної Керол Ломбард[140], але до жодної з них я нічого не почував. Вони лише замінювали мені Піппу.
Мої почуття мене дратували. Сидіти «з розбитим серцем» (перші дурні слова, які, на жаль, спали мені на думку) було дурістю, сльозливістю й гідною зневаги слабкістю — ой, пхе-пхе, вона тепер у Лондоні, вона має іншого, то випий склянку вина, трахни Керол Ломбард і забудь про неї. Але думка про неї наповнювала мене таким нестерпним болем, що я не міг забути про неї, як не забувають про болючий зуб. Я думав про неї мимовільно, безнадійно, розпачливо. Протягом років думка про неї була першою, коли я прокидався зі сну, і останньою, яка пропливала крізь мій мозок, коли я засинав, а протягом дня вона приходила до мене нав’язливо, безцеремонно, завжди як болісний шок: котра година тепер у Лондоні? Я завжди додавав і віднімав, прикидав різницю в часі, постійно ліз у телефон, щоб визначити час і погоду в Лондоні, — 10:12 вечора, 53 градуси за Фаренгейтом і легкі опади, — стоячи на розі Ґрінвіч і Сьомої авеню біля забитої дошками лікарні Святого Вінсента, прямуючи до центру, щоб зустрітися зі своїм дилером, я думав про Піппу: де вона тепер? Їде в таксі, обідає, випиває з людьми, яких я не знаю, спить у ліжку, якого я ніколи не бачив? Я розпачливо хотів побачити фотографії її квартири, аби додати такі потрібні деталі до моїх фантазій, але соромився їх попросити. З болем у душі я думав про її простирадла, які вони є, я уявляв їх темними, казенного кольору, пом’ятими й невипраними, як то буває в студентському гнізді, уявляв її щоку, бліду, в ластовинні, на тлі темно-червоної або яскраво-червоної наволочки, уявляв, як англійський дощ барабанить по шибках її вікон. Її фото, що висіли в коридорі за дверима моєї спальні, — багато різних Піпп у різному віці — були для мене щоденною мукою, завжди несподіваною, завжди новою; та хоч я й намагався відвертати погляд, проте завжди наче помилково дивився туди, де вона була, де сміялася з жарту когось іншого або всміхалася комусь, та не мені, завжди завдаючи мені свіжого болю, удару, що пронизував мені серце.