— Справді, ми не бачилися дуже давно. — Його приязна зустріч, яка ніби натякала на давню близькість, якої між нами не існувало, примусила мене відчути себе ніяково. — Ти тепер, певно, навчаєшся в коледжі, так?
— Так, у Джорджтауні, я приїхав сюди на вихідні. Я вивчаю політологію, але насправді сподіваюся працювати в менеджменті неприбуткових організацій, можливо, щось пов’язане з молоддю. — З його широкої усмішки хлопця, який явно бере участь у студентському управлінні, було видно, що він готується до успішної кар’єри, яку колись пророкували Платту. — І, сподіваюся, тобі не видасться маячнею, коли я скажу, що почасти завдячую цим тобі.
— Це як?
— Маю на увазі бажання працювати з неблагополучними підлітками. Ти справив на мене велике враження, коли жив із нами чимало років тому. Твоя ситуація відкрила мені очі. Я тоді навчався в третьому класі чи десь так, але ти примусив мене подумати, що саме це я хочу колись робити — допомагати дітям.
— Ого, — сказав я, ще не отямившись від пасажу про неблагополучних дітей. — Хм. Круто.
— І це просто чудово, бо існує багато способів, якими ми можемо допомогти дітям, які потрапили в біду. Не знаю, чи тобі доводилося бувати в окрузі Колумбія, але там є чимало вбогих районів, я долучився до проекту навчання дітей із проблемних сімей читання й математики, і цього літа поїду на Гаїті з організацією «Середовище людяності».
— Це він?
Тонкий перестук підборів по паркету, легкий дотик пальців до мого рукава, і я не встиг упізнати Кітсі, як її руки вже обхопили мене і я всміхався в її біляве волосся.
— О, ти змок наскрізь, — сказала вона, тримаючи мене на відстані простягнутих рук. — Поглянь на себе. Як ти сюди дістався? Плавом? — Вона мала довгий і гарний ніс містера Барбура і його чистий, прозорий аж до дурнуватої наївності погляд — майже такий самий, як тоді, коли вона була дев’ятирічною дівчинкою зі сплутаним волоссям у шкільній формі і, розчервонівшись, спотикалася під вагою свого рюкзака, — а тепер, коли вона подивилася на мене, я зблід, побачивши, якою сліпуче-холодною красунею вона стала.
— Я… — Щоб приховати спантеличеність, я подивився знову на Тодді, заклопотаного моїм плащем та квітами. — Усе це здається таким дивним. Я маю на увазі передусім тебе (до Тодді). Скільки років тобі було, коли я бачив тебе востаннє? Сім? Вісім?
— Я тебе розумію, — сказала Кітсі, — цей малий пацюк так хоче тепер здаватися поважною особою, так? Платте, — Платт неквапно зайшов до вітальні, погано поголений, у твідовому костюмі й грубому светрі, наче похмурий рибалка з п’єси Сінга[142], — де вона хоче, щоб ми зібралися?
— Еее… — він здавався спантеличеним, потираючи вкриту щетиною шию, — у її пенатах, звичайно. Ти нічого не маєш проти? — запитав він у мене. — Етта накрила стіл там.
Кітсі насупила брови.
— Отакої. Хоч усе буде о’кей, я думаю. У такому разі віднеси собак на кухню. Ходімо, — вона схопила мене за руку й потягла за собою відчайдушним, поривчастим рухом, аж нахиливши мене вперед, — ми організуємо випивку, вона тобі не зашкодить. — Було щось від Енді в застиглості її погляду, в уривчастості її дихання — так ніби його астматичний розкритий рот перетворився на її чарівно розтулені губи, на хрипкуваті звуки старлетки. — Я сподівалася, вона звелить накрити нам стіл у їдальні або принаймні на кухні, у її барлозі так похмуро — ти що питимеш? — запитала вона, обернувшись до пляшок у буфеті, де вже були виставлені келихи та відерце з льодом.
— Від отієї «Столічної» не відмовлюся. З льодом, звичайно.
— Справді? Ти певен, що вона тобі піде добре? Ніхто з нас її не п’є — тато завжди замовляв її, бо йому подобалась етикетка. — Вона підняла пляшку «Столічної» й помахала нею. — Він вважав, що її виготовлено в дусі холодної війни… Як ти її назвав?
— «Столічная».
— Дуже автентично звучить. Я навіть не спробую повторити. А знаєш, — сказала вона, спрямувавши на мене свій аґрусно-сірий погляд. — Я боялася, ти не прийдеш.
— Погода не така вже й погана.
— Так, але… — блим-блим, — я думала, ти ненавидиш нас.
— Ненавиджу вас? Ні.
— Ні? — Коли вона засміялась, я зачаровано спостерігав, як лейкемічна тьмяність Енді в ній перетворювалася на цукрове сяйво диснеївської принцеси. — Але я була такою жахливою.
— Я не звертав уваги.
— Це добре. — Після тривалої паузи вона обернулася до напоїв. — Ми жахливо ставилися до тебе, — сказала вона напрямки. — Тодді і я.
— Облиш. Ви обоє були малими дітьми.
— Воно-то так, — вона прикусила нижню губку, — але ж ми все розуміли. А надто після того, що з тобою сталося. А тепер… Тобто коли тато й Енді…