— Він доїть? Що доїть?
— Послухайте, оце ваше нерозуміння того, «що відбувається», починає стомлювати мене.
— Але ж я цілком щирий із вами. Про що, в біса, ви говорите?
Рів стулив губи, схоже, він був дуже задоволений із себе.
— Це виняткова картина, — сказав він. — Прекрасна маленька аномалія — абсолютно унікальна. Я ніколи не забуду, як уперше побачив її в Мауріцгейсі[143]. Вона реально відрізнялася від усіх інших виставлених там картин і взагалі будь-яких картин тієї історичної доби. Важко повірити, що її намальовано в XVII столітті. Одна з найгеніальніших маленьких картин усіх часів, ви хіба зі мною не згодні? Що саме, — він зробив зневажливу паузу, — що саме сказав той колекціонер, ви знаєте, той критик мистецтва, той француз, який її відкрив? Знайшов її завалену різним мотлохом на складі якогось аристократа десь у 1890-х роках і відтоді доклав «розпачливих зусиль», — він зобразив пальцями «лапки», — щоб здобути її. «Запам’ятайте, я повинен отримати цього щигля за будь-яку ціну». Хоч я, звичайно, мав на увазі не цю цитату, а іншу, знамениту. Не сумніваюся, що вона вам відома. Маючи картину стільки часу, ви, певно, дуже добре ознайомилися з нею та з її історією.
Я поклав свою серветку.
— Не розумію, про що ви говорите.
Я більше нічого не міг зробити, як утримувати свою територію і говорити цю фразу. Заперечуй, заперечуй, заперечуй, як мій батько, з’явившись одного разу на великому екрані в ролі бандитського адвоката, радив своєму підзахисному незадовго до того, як його підстрелили.
Але вони мене бачили.
Певно, то був хтось інший.
Є три свідки.
Нехай тебе це не турбує. Вони всі помилилися. «То був не я».
Вони приводитимуть свідків проти мене цілий день.
Ну й нехай приводять.
Хтось опустив штору на вікні, й наш стіл накрила тінь, смугаста, як шкіра тигра. Рів, нахабно подивившись на мене, наколов на виделку помаранчеву креветку і з’їв її.
— Я тут думав, і, можливо, ви мені в цьому допоможете. Яка картина приблизно такого розміру не поступиться їй у рівні мистецької досконалості? Можливо, отой маленький Веласкес, ви знаєте, «Садок біля вілли Медічі»? Але за рідкісністю вона не може зрівнятися зі «Щиглем».
— Поясніть мені все-таки, про що ми говоримо? Бо я не зовсім переконаний, що розумію, до чого ви хилите.
— Що ж, тримайте це при собі, якщо вам так хочеться, — сказав він люб’язно, витираючи рот серветкою. — Ви не одурите нікого. Хоча скажу вам, що з вашого боку було вельми необачно й безвідповідально довірити картину якимсь йолопам, щоб вони віддавали її під заставу кому заманеться.
У відповідь на мій подив, цілком щирий, здивування зблиснуло і на його обличчі. Але воно згасло вже за мить.
— Таким людям не можна довіряти щось настільки цінне, — сказав він, ретельно пережовуючи свій харч. — Якимсь вуличним головорізам, невігласам.
— Те, що ви говорите, не має сенсу! — відрубав я.
— Не має сенсу? — Він поклав виделку. — Ну гаразд. Я вам пропоную — якщо ви все ж таки захочете зрозуміти, про що я кажу, — викупити у вас цю річ.
Я почув гудіння у вухах — давнє відлуння вибуху, як це часто бувало зі мною у хвилини стресу, високий звук, наче до мене наближався з неба літак.
— Назвати вам і цифру? Думаю, півмільйона буде цілком пристойною ціною, беручи до уваги той факт, що я можу цієї ж таки хвилини зателефонувати, — він дістав мобілку з кишені й поклав її на стіл поруч зі склянкою води, — і прикрити ваш бізнес.
Я заплющив очі, потім розплющив їх.
— Послухайте. Скільки разів повинен я це казати? Я не знаю, що ви там думаєте, але…
— Я скажу вам точно, що я думаю, Теодоре. Я думаю про збереження. Ці проблеми, бачу, мало турбували вас або людей, з якими ви працюєте. Не сумніваюся, ви зрозумієте, що для вас це найкращий вихід — і для картини теж. Вона явно допомогла вам зробити статок, але було б безвідповідально — невже ви не погодитеся зі мною? — дозволяти, щоб вона й далі кочувала туди-сюди й наражалась на небезпеку.
Але моє невдаване спантеличення зіграло на мою користь. Після дивної, фальшивої затримки він запхав руку до нагрудної кишені.
— Вам більше нічого не треба? — запитав офіціант, несподівано з’явившись.
— Ні, ні, дякуємо.
Офіціант зник, ковзнувши через кімнату, щоб поговорити з вродливою адміністраторкою. З кишені Рів дістав кілька аркушів згорнутого паперу, які посунув по скатертині до мене.
Це був роздрук статті з Інтернету. Я швидко проглянув її: ФБР… міжнародні агенції… невдала операція… розслідування…