— Ти сказав — меблі. Які меблі? Скільки?
— Я не знаю.
— Ти не знаєш?
— Власне кажучи, знаю, але я…
— Тео, будь ласка. — Тепер він розгнівався; це була полегкість. — Годі тобі з цим. Будь зі мною відвертим.
— Розумієш — я не записував своїх оборудок у книги. Я брав гроші готівкою. І я хочу сказати, що ти не зміг би нічого дізнатися, навіть якби переглянув усі папери.
— Тео. Не примушуй мене допитуватися. Скільки меблів ти продав?
— О, — зітхнув я, — дюжину? Можливо, — докинув я, коли побачив розгублений вираз на обличчі Гобі.
Насправді я продав їх утричі більше, але був твердо переконаний, що більшість людей, яких я обшахрував, були надто неосвіченими, щоб це зрозуміти, або надто багатими, щоб їх це турбувало.
— Господи, Тео, — сказав Гобі після приголомшеної мовчанки. — Дюжину речей? Але не за таку ціну? Не так дорого, як Аффлека?
— Ні, ні, — поквапно сказав я (хоч насправді я продав деякі меблі вдвічі дорожче). — І я нічого не продавав нашим постійним клієнтам.
Тут, принаймні, я не набрехав.
— Тож кому ти їх продавав?
— Жителям Західного узбережжя. Кіношникам і технарям. Людям з Волл-стріт також, але переважно молодикам. Багатим і безголовим.
— Ти маєш список своїх клієнтів?
— Ні, реального списку я не маю, але…
— Ти можеш сконтактувати з ними?
— Розумієш, це складно, бо… — Я не турбувався про людей, які вірили, що знайшли справжній «шератон» за помірковану ціну й поквапилися геть зі своїми копіями, думаючи, що обшахрували мене. Тут спрацювало давнє правило Caveat Emptor[144]. Я ніколи не стверджував, що ті меблі були оригіналами. Мене турбували люди, яким я продав меблі навмисне — яким я навмисне брехав.
— Ти не складав списків?
— Ні.
— Але ти їх пам’ятаєш? Ти зможеш їх знайти?
— Більш-менш.
— Більш-менш? Я не розумію, що це означає.
— Є квитанції — адреси доставки. Щось можна з’ясувати.
— Ми маємо гроші, щоб усі їх викупити?
— Ну…
— Можемо? Можемо чи ні?
— Гм… — я не міг сказати йому правду, яка була «ні», — ну з натяжкою.
Гобі потер очі.
— З натяжкою чи без натяжки, але ми повинні зробити це. У нас немає вибору. Затягнемо пояси. Навіть якщо буде тяжко, навіть якщо на певний час заборгуємо з податками. Бо, — продовжив він, поки я дивився на нього, — ми не можемо вважати оригіналом бодай одну з цих речей. Святий Боже, — він недовірливо похитав головою, — та як ти, в біса, все це прокрутив? Багато з цих підробок навіть не є досконалими. Я іноді використовував ті матеріали, які траплялися мені під руку, якось заліплю та й гаразд.
— Власне кажучи…
Насправді робота Гобі була такою досконалою, що обманювала навіть серйозних колекціонерів, хоч тепер не варто було говорити про це…
— І річ у тому, що коли бодай одна з тих речей, проданих тобою як справжня, є несправжньою, то й усі вони будуть несправжніми. Усе буде поставлено під сумнів, кожен предмет меблів, проданий у нашій крамниці. Невже ти про це не подумав?
— Ммм… — Я про це подумав і думав не раз. А після ланчу з Лусіусом Рівом ця думка не йшла мені з голови.
Він так довго мовчав, що я почав нервувати. Але він лише зітхнув, потер очі, а потім повернувся до мене боком і знову нахилився над своєю роботою.
Я мовчав, дивлячись, як його чорний блискучий пензель підмальовує гілку вишні.
Усе тепер змінилося. Гобі і я мали спільну справу, разом складали наші податкові декларації. Я був розпорядником його волі. Замість виїхати звідси й знайти собі власне помешкання я вирішив залишитися тут і платив йому скромне комірне, кількасот доларів на місяць. Моєю домівкою і моєю родиною був лише він. Коли я спускався і допомагав йому в роботі зі склеюванням, то це було не тому, що він потребував моєї допомоги, а задля того, з якою втіхою ми вихоплювали один в одного лещата й горлали один на одного, намагаючись перекричати Малера, увімкненого на повну гучність. Й іноді, коли ми ввечері йшли до «Білого коня», щоб чогось випити і з’їсти по сандвічу біля бару, для мене часто це було найкращою частиною дня.
— Ну що? — запитав Гобі, не обертаючись від роботи, відчуваючи, що я досі стою в нього за спиною.
— Пробач мені. Я не сподівався, що до цього дійде.
— Тео. — Пензель зупинився. — Ти добре знаєш — багато людей вітали б тебе й плескали по спині. І я почуваюся приблизно так само, частина мене цілком тебе підтримує, бо, чесно кажучи, я не розумію, як ти зумів прокрутити таку справу. Навіть Велті (а ти його копія) — клієнти його любили, й він міг продати все що завгодно, але навіть у нього досконалі речі затримувалися на тривалий час. Справжній геплвайт, справжній чіппендейл! Він ніяк не міг позбутися цих чудових меблів. А тобі легко щастило позбутись очевидного барахла за неймовірно високу ціну!