Навіщо людині потрібен уряд? Щоб підтримувати ідеологію, карати злочинців і закликати до рівності та братерства серед народів.
Якими є головні обов’язки американського громадянина? Голосувати за Конгрес, поважати мультикультурність, боротися з ворогами держави.
Гобі, на щастя, не було вдома. Пігулки, які я проковтнув, не допомогли, і, прокрутившись дві години в тривожному напівдрімотному стані, виснажений калатанням серця, голосом Бориса, який звучав у моїй свідомості, я примусив себе підвестися, прибрати сміття, накидане в моїй кімнаті, прийняти душ і поголитися. У цьому процесі я порізався, бо через те, що в мене йшла кров носом, верхня губа заніміла, як після заморозки в кріслі дантиста. Потім я зварив собі каву, знайшов у кухні черствий коржик і примусив себе його з’їсти, а вже опівдні спустився до крамниці й відчинив її для торгівлі, перехопивши по дорозі жінку-листоношу в поліетиленовому дощовику (вона подивилася на мене — з червоними очима, порізаною верхньою губою і закривавленою серветкою — дещо перелякано й намагалася триматися подалі), хоч коли вона передавала мені пошту руками в латексних рукавичках, до мене дійшло: Рів тепер може писати Гобі все, що завгодно, може телефонувати в Інтерпол — кого це тепер хвилює.
Ішов дощ. Вулицею бігли, втягнувши голову в плечі, пішоходи. Краплі дощу лунко стукотіли по шибках, вкривали пластикові сміттєзбірники, що стояли понад хідником. Сидячи за столом у своєму пліснявому кріслі, я намагався зачепитися за щось поглядом або принаймні знайти якусь утіху в злинялому шовку та сутіні, що панувала в крамниці, її гірко-солодкій похмурості, такій схожій на затягнуті дощовим мороком шкільні класи мого дитинства, але мене різко пригнітило відпливом дофаміну, і я відчував у собі первісне тремтіння чогось дуже схожого на смерть — смуток, який спочатку дається взнаки в шлунку, потім починає пульсувати за лобною кісткою, й уся темрява, яку я намагався відігнати, повертається назад.
Тунельний зір. Усі ці роки я плив за течією, осклілий і обмежений так, що ніяка реальність пробитися до мене не могла: марення білої гарячки носило мене на своїй повільній, ослабленій хвилі від самого дитинства, коли я під кайфом лежав на жорсткому килимі в Лас-Веґасі, усміхаючись вентилятору на стелі, але я більше не всміхався, Ріп ван Вінкль[163], який хмурився й хилив голову до землі, запізнившись на сотню років.
Чи був спосіб усе залагодити? Ніякого. Власне кажучи, Борис зробив мені послугу, забравши картину, — принаймні я знав, що більшість людей саме так подивилися б на цю подію; я тепер уже не перебував на гачку; ніхто не міг мене звинуватити; більша частина моїх проблем була розв’язана одним помахом; та хоч я й розумів, що будь-хто тверезо радів би, що позбувся картини, проте я ще ніколи не почувався в такому розпачі, на палав такою ненавистю до себе, ганьбою.
Тепла, похмура крамниця. Я не міг усидіти на місці. Я то підводився на ноги, то сідав, то підходив до вікна, то повертався назад. Усе було насичене жахом. Порцеляновий Пульчинелла дивився на мене з ненавистю. Навіть меблі здавалися хворими й непропорційними. Як я міг вважати себе кращим, розумнішим, вищим, ціннішим, достойнішим завдяки таємниці, яку зберігав у передмісті? А проте я саме так себе почував. Картина допомагала мені відчути себе менш смертним, менш звичайним. Картина була для мене підтримкою та обґрунтуванням, допомогою й суттю. Це був той наріжний камінь, який підтримував весь собор. І було жахливо довідатися, коли він так несподівано вислизнув із-під мене, що все моє доросле життя я підтримував себе цією великою, прихованою, дикою радістю; переконаністю, що все моє життя балансувало на таємниці, яка будь-якої миті могла рознести його на друзки.
Коли Гобі повернувся додому, він увійшов із вулиці, подзвонивши, наче покупець.
— Учора був сюрприз так сюрприз. — Він розрум’янився від дощу, стягував із себе плащ і струшував із нього воду. Він був одягнений у свій аукціонний костюм, один із найдавніших і найгарніших у його колекції, краватка була зав’язана віндзорським вузлом. — Борис! — З його настрою я зрозумів, що аукціон склався для нього вдало. Хоч він намагався не вплутуватись у торгівлю зі жвавим підвищенням ставок, проте добре знав, чого йому треба, і коли торги були млявими й він не мав великої конкуренції, то міг повернутися додому з купою чудових речей. — Думаю, ви вчора добре гульнули, чи не так?
163
Легендарний персонаж американського письменника Вашингтона Ірвінга, відомий тим, що проспав багато років і повністю відстав від життя.