— Дякую, залишитись у вас ми не зможемо, — сказав Борис, який узяв кицьку на руки й чухав її за вухами. — Але вина вип’ємо.
Нічого не відповівши, Горст передав Борисові власну склянку, а тоді щось гукнув у наступну кімнату німецькою мовою. Мені він сказав:
— А ви торгуєте, так?
У відблиску телевізора його бляклі, як у чайки, нерухомі очі світилися різким і незмигним світлом.
— Так, — неохоче відповів я, а тоді: — Дуже дякую.
Інша жінка — коротко підстрижена чорнявка, у високих чорних чоботях і такій короткій спідничці, яка дозволяла побачити чорну кицьку, витатуйовану на одному з її білих стегон, — з’явилася з пляшкою та двома склянками: однією для Горста й однією для мене.
— Danke[166], люба, — сказав Горст. А Бориса запитав: — Чи не хочете ви вколотися, джентльмени?
— Не тепер, — сказав Борис, який нахилився вперед, щоб зірвати поцілунок у чорнявої жінки, перш ніж вона пішла. — А проте мені цікаво довідатися, чи не чув ти чогось від Саші?
— Від Саші… — Горст сів на диван і закурив сигарету. У своїх подертих джинсах та військових черевиках він був схожий на обшарпану версію якогось голлівудського актора другого плану з 1940-х років, звичайного собі mitteleuropäischer[167], відомого ролями скрипалів із трагічною долею та висококультурних біженців. — Сліди, схоже, ведуть до Ірландії. Це добра новина, якщо тебе цікавить моя думка.
— Звучить не надто схоже на правду.
— Мені теж так здається, але я розмовляв із людьми, й інформація нібито перевірена. — Він говорив із характерною для наркоманів аритмічністю, не до ладу, але не плутаючись. — Незабаром ми довідаємося більше, я сподіваюся.
— Це друзі Ньяла?
— Ні. Ньял каже, що ніколи про них не чув. Але це тільки початок.
Вино було препаскудне: шираз із супермаркету. Я не хотів перебувати поблизу тіл, які лежали на підлозі, а тому перейшов до малого столика і став роздивлятися виставлені на ньому зліпки: чоловічий торс; задрапована Венера, яка схилилася на скелю; нога в сандалі. При тьмяному світлі здавалося, що це звичайні гіпсові зліпки, які можна купити в «Перл-Пейнті» — студійні моделі для студентських ескізів, — та коли я провів пальцем по нозі, то відчув пругкість мармуру, шовкову й гладеньку.
— Чому вони подалися з цим до Ірландії? — роздратовано запитав Борис. — Який там ринок збуту? Я думав, що речі вивозять звідти, а не везуть туди.
— Так, але Саша думає, він скористався з картини, щоб заплатити борг.
— То він має там якісь зв’язки?
— Очевидно.
— Мені важко в це повірити.
— У те, що він має зв’язки?
— Ні, в те, що він має там борг. Враження таке, що цей суб’єкт ще півроку тому ковпаки з коліс крав.
Горст слабко стенув плечима: сонні очі, зморщений лоб.
— Хто знає? Я не певен, що це правда, але не хочу покладатися на щастя. Чи дав би я собі відтяти руку за це? — сказав він, ліниво струшуючи попіл на підлогу. — Ні.
Борис похмуро дивився у склянку з вином.
— Він був аматором. Повір мені. Якби ти його побачив, ти б не сумнівався.
— Так, але він любить азартні ігри, Так вважає Саша.
— Ти не думаєш, що Саша, можливо, знає більше?
— Не думаю. — У його манері була якась віддаленість, ніби він промовляв наполовину до себе. — «Почекаємо і побачимо». Ось що я від нього почув. Незадовільна відповідь. Від голови смердить. Але до хвоста ми ще не дісталися.
— А коли Саша повертається до міста?
Тьмяне світло в кімнаті перекинуло мене в дитинство, у Веґас, у каламутну неясність сновиддя, яке не розвіялося після пробудження: туман від сигаретного диму, брудний одяг на підлозі, Борисове обличчя, то біле, то синє у відблисках від телевізора.
— Наступного тижня. Я тобі зателефоную. Ти сам зможеш тоді поговорити з ним.
— Атож. Але, думаю, нам краще поговорити з ним удвох.
— Авжеж. Я сам так думаю. У майбутньому ми будемо розумнішими… не можна було доводити до такого… але в усякому випадку, — сказав Горст, ліниво й неуважно чухаючи шию, — ти повинен розуміти, що я остерігаюся тиснути на нього надто сильно.
— Це дуже зручно для Саші.
— Ти маєш підозри. Скажи мені які.
— Я думаю… — Борис скосив погляд на двері.
— Так?
— Я думаю, — Борис понизив голос, — ти ставишся до нього надто терпимо. Так, так, — він підняв обидві руки. — Я знаю. Але для нього дуже зручно, коли його приятель зникає, а він не має уявлення куди, нічого не знає!
— Ну можливо, — сказав Горст. Він, здавалося, відключився, ніби перебував не з нами, а в кімнаті, де був одним дорослим посеред малих дітей. — Це тисне на мене, на всіх нас. Я хочу дістатися дна цієї оборудки не менш за тебе. Хоч дуже ймовірно, що його приятель був копом.