— Де ти… — Я мало не поставив типове для дилерів запитання «Де ти його роздобув?», але вчасно прикусив язика.
— Дивовижний художник. Дуже плідний. А це особливо чудовий приклад його творчості, — сказав він із гордістю колекціонера. — Поблизу можна роздивитися чимало цікавих подробиць: маленький мисливець, собака, який заходиться гавкотом. А ще — так для нього типово — він поставив підпис на кормі човна. Дуже мило. Якщо хочеш, — він показав кивком голови на тіла, що лежали за гобеленом, — підійди ближче. Ти їх не потурбуєш.
— Так, але…
— Я все чудово розумію. Принести її тобі?
— Так, я хотів би її роздивитися.
— Мушу зізнатись, я дуже прихилився до неї. Не можу звикнути до думки, що доведеться розлучитися з нею. Він також торгував картинами, ван Гоєн. Чимало голландських живописців це робили. Ян Стен, Вермеер, Рембрандт. Але Ян ван Гоєн, — він усміхнувся, — був схожий на нашого друга Бориса, який сидить тут. Він хапався за все. Малювання картин, торгівля нерухомістю, розведення тюльпанів.
Борис у темряві невдоволено пирхнув і хотів щось сказати, аж тут зненацька кощавий хлопець зі сплутаним волоссям віком, мабуть, років двадцяти двох, зі старомодним ртутним термометром, який стримів у нього з рота, вийшов із кухні, хитаючись, затуляючи очі долонею від піднятої вгору лампи.
На ньому був чудернацький жіночий товстий кардиган, що сягав йому майже до колін, як купальний халат. Він здавався хворим і дезорієнтованим, рукави в нього були закасані, він натирав двома пальцями внутрішню частину своєї руки, а наступне, що я побачив, це як розійшлися йому коліна й він упав на підлогу, термометр вислизнув йому з рота і, брязнувши звуком падіння скла, покотився по паркету, не розбившись.
— Що це!.. — вигукнув Борис, загасивши сигарету й підхопившись на ноги, кицька стрибнула в нього з колін і зникла в темряві.
Горст, спохмурнівши, поставив лампу на стіл, і світло від неї божевільно застрибало по стінах і стелі.
— Ах, — роздратовано кинув він, відгортаючи волосся собі з очей і впавши навколішки, щоб роздивитися молодика на підлозі.
— Геть звідси! — розгнівано сказав він жінкам, які з’явилися в дверях разом із холодним темноволосим здоровилом і двійком старшокласників із каламутними поглядами, які мали не більш як по шістнадцять років, а що всі вони стояли нерухомо, витріщивши очі, то Горст загорлав: — Повертайтеся на кухню! Ульріко, — звернувся він до білявої жінки, — halt sie zurück[169].
Гобелен заворушився. За ним пролунали сонні голоси загорнутих у простирадла постатей:
— Eh? Was is los?[170]
— Ruhe, schlaft weiter[171], — гукнула білявка, а потім обернулася до Горста й швидко заговорила німецькою мовою.
Позіхи, стогін, трохи далі сіла одна обгорнута простирадлом постать, пролунало захміліле американське скиглення:
— Гей, Клаусе! Що вона каже?
— Заткнись, бебі, і лягай далі schlafen.
Борис узяв своє пальто й став натягувати його на плечі.
— Поттере, — сказав він, а потім знову, коли я не відповів, із жахом дивлячись на підлогу, де хлопець булькотів, замість нормально дихати: — Поттере. — Він схопив мене за руку. — Тікаймо звідси. Швидше.
— Атож, пробачте мені. Ми поговоримо згодом. Scheisse[172], — з жалем промовив Горст, трясучи хлопця за розм’якле плече, зазвичай батьки таким непереконливо грізним тоном сваряться на дитину. — Dummer Wichser! Dummkopf![173] Скільки він прийняв, Ньяле? — запитав він у здоровила, який знову з’явився в дверях і дивився на все критичним поглядом.
— Звідки мені в хера знати? — запитав ірландець, несхвально повівши головою.
— Ходімо, Поттере, — сказав Борис, схопивши мене за руку.
Горст притулив вухо хлопцеві до грудей, а білявка, повернувшись, опустилася навколішки й намагалася з’ясувати, чи він дихає.
Поки вони схвильовано радилися німецькою, більше шуму та руху виникло за ам’єнським гобеленом, який несподівано випнувся назовні: зів’ялі квіти, fête shampêtre[174], щедрі німфи розважаються серед троянд і фонтанів. Я дивився на сатира, який лукаво підглядав за ними, ховаючись за деревом, коли несподівано щось ухопило мене за ногу, і я рвучко відхилився назад, тоді як знизу висунулася рука й потягла мене за штанину. З підлоги один із брудних згортків — розпухле червоне обличчя ледве визирало з-за гобелена — запитав мене сонним галантним голосом: