Вулиці блищали від дощу. Вийшовши з вестибюля, я пірнув у двері квіткової крамниці, які були поряд, щоб переглянути свої есемески й про всяк випадок спробувати сконтактувати з Кітсі, перш ніж рушити до центру. Якщо вона саме виходитиме зі свого кіно, я міг би зустріти її, щоб ми разом пообідали й випили (самі, без її дівчат; чудернацький інцидент, який трапився зі мною, цьому сприяв би) і — поза всяким сумнівом — з веселим гумором поговорили про поведінку Ем.
Вікно, залите світлом прожектора. Холодильна вітрина світиться мертвотним світлом. За склом, вкритим краплями сконденсованого туману, вода струменіла по крилатих стеблах орхідей, що розгойдувалися під вітерцем із вентилятора: білі, мов привиди, місячні, янгольські. Попереду були виставлені орхідеї химерної форми, деякі з них коштували тисячу доларів: волохаті і вкриті прожилками, плямисті та з колючками, у кривавих плямах із бісівськими личками, їхні кольори змінювалися від трупної плісняви до гематомного пурпуру — там була навіть одна прекрасна чорна орхідея з сірим корінням, що визирало зі встеленого мохом вазона. («Прошу тебе, любий, — сказала Кітсі, правильно вгадавши мої плани на Різдво, — ти навіть про це не думай, вони всі надто ефектні, проте помирають, як тільки я доторкнуся до них».)
Нових есемесок не було. Я швидко надіслав їй свою («Привіт, подзвони мені, треба поговорити, сталося щось дуже смішне хххх») і, аби переконатися, що вона досі не вийшла з кіно, зателефонував на її мобільний. Але тоді як дзвінок перемикався на голосову пошту, я побачив віддзеркалення у склі, в зелених джунглях задньої частини магазину, і, не повіривши своїм очам, озирнувся.
То була Кітсі, з похиленою головою, у своєму рожевому пальті «Прада», вона про щось шепотілася з чоловіком, до якого пригорталась і якого я впізнав — я не бачив його дуже давно, але впізнав відразу — той самий вигин плечей і скрадлива хода, Том Кейбл. Його сплутане каштанове волосся досі було дуже довгим; він досі носив той самий одяг, який синки багатіїв носили в нашій школі («треторнівські» кеди та грубий ірландський светр, без пальта), і в руках він тримав сумку з винної крамниці, тієї самої, куди ми з Кітсі іноді забігали, щоб купити пляшку. Але що мене здивувало: Кітсі, яка завжди тримала мою руку на певній відстані, тягнучи мене слідом за собою, розгойдуючи руку, наче дитина, що грається в гру «London Bridge»[175], — тісно й засмучено пригорталася до нього. Коли я на них дивився, ошелешений цим неймовірним видовищем, вони чекали на зелене світло, повз них прогуркотів автобус, але вони були надто захоплені одне одним, щоб помітити мене, — Кейбл, який тихо розмовляв із нею, скуйовдив їй волосся, а потім обернувся, притяг її до себе й поцілував, і вона відповіла на поцілунок із такою печальною ніжністю, з якою ніколи не цілувала мене.
Крім того, я помітив, коли вони перетинали вулицю і я швидко обернувся до них спиною — я міг досить добре бачити їх віддзеркаленими в освітленій вітрині крамниці, коли вони заходили в парадні двері будинку, де було помешкання Кітсі, лише за кілька кроків від мене, — я помітив, що Кітсі засмучена, вона говорила тихим голосом, захриплим від емоцій, нахилившись до Кейбла і притиснувшись щокою до його рукава, а він тим часом ніжно обіймав її рукою за стан; і, хоч я не міг розчути, що вона казала, тон її був очевидним: навіть у її смутку її радість бути з ним, а його з нею була очевидною. Кожен перехожий на вулиці міг це бачити. І коли вони ковзнули повз мене в темному вікні, двоє закоханих привидів, що тулилися одне до одного, я побачив, як вона швидко підняла руку, щоб змахнути сльозинку зі своєї щоки, і закліпав очима від подиву, побачивши цю картину: важко повірити, але я вперше в житті бачив, як Кітсі плаче.
Я не спав майже всю ніч, і коли наступного дня спустився вниз, щоб відчинити крамницю, то був такий засмучений, що сидів півгодини, перш ніж до мене дійшло, що я забув обернути зворотним боком на дверях табличку «Зачинено».
Поїздки Кітсі двічі на тиждень до Гемптонсу. Спалахують на дисплеї невідомі номери, вона швидко кладе слухавку. Кітсі похмуро дивиться на телефон за обідом і відразу його вимикає. «О, це Ем. О, це лише мама. О, це якісь спамери, я, мабуть, потрапила до них у список». Есемески, що надходять серед ночі, підводні сигнали, на стінах блакитнуватий пульс, Кітсі з голим задом опівночі вистрибує з ліжка, виблискуючи в темряві білими ногами, щоб вимкнути дзвінок. «О, помилились номером. О, це лише Тодді, мабуть десь напився».