— Що ж, я не знаю, які в нього претензії до тебе. Якщо ти потребуватимеш моєї допомоги, звичайно, я тобі її надам — обіцяю, Горст також тобі допоможе, бо ти сподобався йому. Я з приємністю бачив його вчора таким зацікавленим і балакучим! Не думаю, що він має багато знайомих, із якими міг би бути собою й поділяти свої інтереси. Це сумно для нього. Горст дуже розумний чоловік. Він багато чого може дати. Але, — він подивився на свій годинник, — пробач, я не хочу бути нечемним, але мушу зараз бути в іншому місці — я маю великі надії щодо картини! Думаю, ми зможемо її повернути! А тому, — він підвівся на ноги й відважно вдарив себе кулаком у груди, — тримайся. Незабаром ми ще поговоримо.
— Борисе?
— Га?
— Що ти зробив би, якби твоя дівчина тебе зраджувала?
Борис, який уже йшов до дверей, пригальмував, обернувся.
— Чого, чого?
— Якби ти думав, що твоя дівчина тебе зраджує?
Борис спохмурнів.
— А ти впевнений? Маєш докази?
— Ні, — сказав я, перш ніж усвідомив, що це не зовсім так.
— Тоді тобі слід прямо запитати її про це, — рішуче порадив Борис. — Обрати ту хвилину, коли стосунки між вами приязні й вона не чекає такого запитання. Можливо, в ліжку. Якщо ти зловиш її в слушну мить, то навіть якщо вона тобі збреше, ти знатимеш правду. Вона втратить витримку.
— Тільки не ця жінка.
Борис засміявся.
— То ти знайшов добру дівчину! Рідкісну! Вона вродлива?
— Так.
— Багата?
— Так.
— Розумна?
— Більшість людей скажуть, що так.
— Безсердечна?
— Трохи.
Борис засміявся.
— І ти кохаєш її. Але не дуже.
— Чому ти так думаєш?
— Бо ти не божеволієш, не горлаєш, не впадаєш у розпач! Не ревеш, як поранений бик, і не біжиш душити її голими руками! А це означає, що ваші душі не вельми сплелися. І це добре. Мій досвід підказує, що треба триматися якнайдалі від тих, кого надто кохаєш. Саме вони тебе вб’ють. Ти зможеш щасливо жити лише з такою жінкою, яка житиме власним життям і дозволятиме, щоб ти жив своїм.
Він двічі ляснув мене по плечу й пішов собі, а я втупився поглядом у срібний портсигар, і на мене навалилося ще тяжче почуття розпачу від того, наскільки спаскуджене моє життя.
Кітсі, коли ввечері відчинила мені двері, не була такою врівноваженою, як зазвичай: вона говорила про кілька речей відразу: про нову сукню, яку хотіла купити, приміряла її, але не могла наважитися, попросила відкласти; про шторм у Мені — тонни повалених дерев, найдавніших на острові, дядько Гаррі телефонував, який він засмучений!
— О любий, — вона мило пурхала кімнатою, підіймалася навшпиньки й тяглася до полиць, на яких стояли келихи для вина, — ти туди дістанеш? Будь ласка!
Її сусідок по квартирі Емілі та Франсі ніде не було видно, так ніби вони та їхні бойфренди розважливо зникли перед моїм приходом.
— О, не турбуйся, я вже їх дістала. Послухай-но, у мене виникла чудова думка. Ходімо поїмо карі, перш ніж поїдемо до Сінтії. Помираю, хочу карі. Що ти скажеш про той закуток на Лексі, куди ти мене одного разу водив і який подобається тобі? Як він називається? «Магал» чи якось так?
— Ти маєш на увазі оту вошивню? — запитав я з кам’яним виразом обличчя.
Я навіть не потурбувався скинути пальто.
— Тобто?
— Де подають жирний роґан-джош? І куди приходять старі люди, від яких у тебе депресія? Продавці з «Блюмінгдейлу».
«Рестроан (sic!) Джал-Махал» був занедбаною індійською забігайлівкою на третьому поверсі житлового будинку на Лексингтоні, де нічого не змінилося відтоді, як я був дитиною: ані пападами[176], ані ціни, ані злинялий килим (який під вікнами набув рожевого кольору від води), ані офіціанти: ті самі важкі, блаженні, лагідні обличчя, які я пам’ятав із дитинства, коли ми з мамою заходили сюди після кіно з’їсти по самсі та манговому морозиву.
— Справді, чом би й ні? «Найзачуханіший ресторан у Манхеттені». Чудова думка.
Вона обернулася до мене й спохмурніла.
— Ну ні то й ні. «Балучі» ближче. Або зробимо так, як тобі хочеться.
— Та невже? — Я стояв поблизу одвірка, запхавши руки до кишень. Роки життя з першокласним брехуном навчили мене нещадності. — Як мені хочеться? Ти дуже щедра.
— Пробач. Я думала, буде непогано з’їсти по карі. Забудь.
— Усе гаразд. Ти можеш більше не прикидатися.
Вона підвела погляд із невизначеною усмішкою на обличчі.
— Що?
— Не вдавай нерозуміння. Ти чудово знаєш, про що я кажу.