— Авжеж.
Святкове освітлення кімнати: лампи, дзеркала, розпалені каміни, блискучі люстри — наповнило мене кошмарним відчуттям, що за мною стежать з усіх боків.
— Ну, знаєш. — Він перевів погляд (винесли повну чашу ікри, й він уже наготувався піти до столу, але потім передумав). — Він прийшов до нашої крамниці багато років тому, щоб продати коштовності й срібло. Сказав, що ці речі дісталися йому в спадок. Проте там була сільничка, старовинна й дуже цінна, і Велті її знав, бо він знав ту леді, якій її продав. І він знав, що її обшахрували двоє вибивачів, які проникли до неї в дім, повідомивши, що збирають старі книжки для благодійності. Одне слово, Велті взяв у нього ті речі на продаж і зателефонував тій бабусі й у поліцію. А щодо мене, — він витер лоба квітчастою хусточкою з крамниці «Ліберті», яку дістав із кишені; його голос лунав так тихо, що я мало не попросив його говорити гучніше, але не наважився, — то за півтора року до того я купив у того самого чоловіка спадщину і мав би здогадатися, що там було щось не так, — але не виявив нічого такого, що здалося б мені підозрілим. Новісінький будинок на Східних Вісімдесятих і рідкісна колекція американського антикваріату, навалена купою посеред кімнати: чайні скриньки, годинники-банджо, статуетки з китового вуса, віндзорські стільці, яких було досить, щоб відкрити школу, — але ні килимів, ні канапи, ні столів, нічого, з чого можна було б їсти або на чому спати, — словом, я переконаний, що ти відразу зрозумів би, про що йдеться, на відміну від мене. Не було там ніякої спадщини, ніякої тітки. Він просто винайняв ту квартиру, щоб зберігати в ній накрадене. І я мав би про все здогадатись, але мене збив з пантелику той факт, що він мав власну крамничку, зовсім маленьку, на Медісон, неподалік від старого «Парк-Бернет»[189], то було дуже гарне місце, й відчинялося воно лише за попередньою домовленістю. «Шевалє Антиквар». Там у нього були першокласні французькі речі, що не належали до моєї компетенції. Щоразу, коли я там проходив, крамничка була зачинена, я завжди зазирав у вікно. Я не знав, кому вона належить, аж доки він не сконтактував зі мною щодо тієї спадщини.
— І що далі? — запитав я, знову обернувшись спиною до юрби й телепатично посилаючи подалі Платта, який урочисто вів у нашому напрямку директора свого видавництва, щоб познайомити його зі мною.
— І, — зітхнув він, — якщо коротко, то справа дійшла до суду, в якому ми з Велті давали свідчення. Слоун — dilapidateur[190], як називав його Велті, — на той час розчинився в повітрі, крамничка була очищена за одну ніч, «Ремонт», і більше ніколи не відчинилася, звичайно. А от Рейса, якщо я не помиляюся, посадили до в’язниці.
— Коли це було?
Гобі вкусив ніготь вказівного пальця й замислився.
— Мабуть, років тридцять тому, якщо не всі тридцять п’ять.
— А Рейс?
Він зсунув брови.
— І він тут? — мовив Гобі й знову став оглядати натовп.
— Ні, я його не бачив.
— У нього волосся ось таке завдовжки. — Гобі відміряв пальцями нижче від шиї. — Спадає на комір. Як ото англійці його носять. Англійці певного віку.
— Сиве?
— Тоді — ні. Може, тепер воно й стало білим. І маленький злостивий рот, — він випнув губи, — ось такої форми.
— Це він.
— Що ж. — Гобі дістав із кишені лупу з ліхтариком, перш ніж зрозумів, що зараз вона йому не потрібна. — Ти запропонував повернути йому гроші. Тоді, якщо це справді Рейс, я не розумію, чому він на тебе тисне, бо він зовсім не в тому становищі, щоб зчиняти бучу або ставити якісь вимоги, чи не так?
— Так, — сказав я після тривалої паузи, але це була така велика брехня, що я мусив докласти великих зусиль, щоб витиснути з себе це слово.
— Тоді не переймайся так сильно, — сказав Гобі з явною полегкістю, що цю неприємну тему можна закрити. — З цього приводу ти сьогодні повинен переживати найменше. Хоча, — він поплескав мене по плечу, намагаючись знайти поглядом місіс Барбур, — ти, звичайно, повинен попередити Саманту. Щоб вона не пускала цього мерзотника в дім. Нехай там з якої причини. Привіт! — сказав він, обертаючись до літнього подружжя, яке нарешті проштовхалося крізь натовп і вичікувально всміхалося в нас за спиною. — Джеймс Гобарт! Дозвольте відрекомендувати вас нареченому.
Вечірка мала тривати від шостої до дев’ятої години. Я всміхався, пітнів, намагався протиснутися до бару, але мене постійно затримували, відштовхували, а іноді й фізично відтягували за руку — я був точно як Тантал, що помирав від спраги, стоячи по шию у воді. «А осьде він, головний герой вечора!» «Щасливий хлопець!» «Вітаємо!» «Теодоре, ти мусиш познайомитися з кузеном Гаррі Френсісом; Лонгстріти та Абернати — це родичі з батьківського боку, бостонська гілка родини, дідусь Ченса був першим кузеном — його теж звали Френсіс? О, то ви вже знайомі? Чудово! А осьде… Елізабет, ось ти де, дозволь мені викрасти тебе на мить, ти маєш чудовий вигляд, цей синій колір дивовижно тобі пасує, я дуже хочу відрекомендувати тебе…» Зрештою я відмовився від наміру добряче випити (й поїсти) і, перебуваючи під дедалі сильнішим тиском незнайомців, стояв, вихоплюючи келихи з шампанським в офіціантів, які раз у раз проходили повз, а іноді й закуски — крихітні кіш-лорени, мініатюрні млинці з ікрою, незнайомці приходили й відходили, а я стояв там, як приклеєний, киваючи натовпам високородних, багатих і могутніх людей…
189
«Парк-Бернет» — найбільший аукціонний дім США у 1937–1964 рр., до того
як його поглинув аукціонний дім «Сотбіз».