— Анатолій, — люб’язно повідомив мені Борис, — не знає жодного англійського слова. Правда, Толю?
У відповідь Анатолій подивився на нас серйозним поглядом у дзеркало заднього огляду й почастував іще однією промовою. Я майже не сумнівався, що татуювання в нього на пальцях має тюремне походження: чорнильні смуги означали, скільки тобі дали, скільки відсидів, позначки часу проростали, як річні кільця.
— Він каже, що ти висловлюєшся дуже чемно, — іронічно зауважив Борис. — Ввічливість у тебе на п’ятірку.
— А де Юрій?
— Учора відлетів, — повідомив Борис, засунувши руку в нагрудну кишеню піджака.
— Відлетів? Куди відлетів?
— До Антверпена.
— Моя картина там?
— Ні. — Борис витяг з кишені два аркуші, які роздивився в слабкому світлі, перш ніж передати один мені. — Але моя квартира в Антверпені, і моя машина також. Юрій візьме машину й деякі речі і приїде нас зустріти.
Тримаючи папір на світлі, я побачив, що це роздрук електронного квитка.
ПІДТВЕРДЖЕННЯ
ДЕКЕР ТЕОДОР DL2334
Від НЬЮАРК ЛІБЕРТІ (EWR) До АМСТЕРДАМ,
НІДЕРЛАНДИ (AMS)
ПОСАДКА 12:45
ЧАС У ПОЛЬОТІ 7 ГОД 44 ХВ
— Від Антверпена до Амстердама лише три години їзди, — сказав Борис. — Ми прилетимо у Схіпгол[191] приблизно в один час, я, можливо, за годину після тебе — я доручив Міріам купити нам квитки на різні літаки. Мій летить через Франкфурт. Твій прямий.
— Сьогодні?
— Так — як бачиш, часу в нас зовсім мало…
— А навіщо лечу я?
— Бо мені може знадобитися допомога, а я не хочу залучати до цієї справи ще когось. Крім хіба Юрія. Але я не сказав навіть Міріам, навіщо ми туди летимо. Я, звичайно, міг би їй сказати, — урвав він мене. — Але чим менше людей про це знатимуть, тим буде краще. Хай там як, а ти мусиш заскочити додому й узяти свій паспорт і стільки грошей, скільки знайдеш. Толя відвезе нас до Ньюарка. Щодо мене, — він поплескав по своїй ручній поклажі, яку я лише тепер помітив на задньому сидінні, — то я цілком готовий. Чекатиму на тебе в машині.
— А гроші?
— Візьми скільки маєш.
— Ти повинен був сказати мені раніше.
— Не було потреби. Щодо готівки, — він став нишпорити навколо, шукаючи сигарету, — то це не смертельно. Скільки маєш, що знайдеш… Бо це не важливо. Гроші більше для годиться.
Я скинув окуляри, протер скельця рукавом.
— Тобто?
— Тому що, — він постукав кісточками пальців по голові, давній його жест, дурбелик, мовляв, — я планую заплатити їм, але не всю суму, яку вони зажадали. Винагородити їх за те, що вони мене обікрали? У такому разі хіба вони не стануть грабувати мене та обкрадати, коли їм заманеться? Яку науку я їм подам? «Цей мужик — слабак. Ми можемо робити з ним усе, що завгодно». Але, — він конвульсивно схрестив ноги, поляпав себе по кишенях, шукаючи запальничку, — я хочу, аби вони думали, що ми їм усе заплатимо. Можливо, тобі треба зупинитися біля банкомата і зняти гроші, ми можемо зробити це в дорозі до аеропорту або в самому аеропорті. На нові банкноти приємно дивитися. Здається, до Європейського Союзу дозволено ввозити не більш як десять тисяч готівки? Але решту я поскручую трубочками, перемотаю гумками і провезу у своїй валізі. Крім того, — він запропонував мені сигарету, — я думаю, що несправедливо вимагати, аби ти заплатив усю суму. Я додам готівки, коли ми туди дістанемося. Це буде моїм подарунком тобі. І банківський чек — принаймні підроблений банківський чек, підроблений депозит, якщо хочеш. Офшорний банк на Карибах. Має дуже добрий вигляд, цілком законний. Хоч я не знаю, наскільки ця частина нашої оборудки досягне успіху. Нам доведеться імпровізувати. Ніхто з мізками в голові не візьме чек замість готівки за такий товар. Але я думаю, вони не мають досвіду й перебувають у розпачливому становищі, тож, — він схрестив пальці, — я сподіваюся. Побачимо.
Поки Анатолій об’їздив квартал, я прибіг до крамниці й загріб усі гроші, які ми ще не встигли віднести до банку, десь близько шістнадцяти тисяч. Потім побіг нагору і — поки Поппер вистрибував і кружляв, виючи від тривоги, — пожбурив у сумку кілька речей: паспорт, зубну щітку, бритву, шкарпетки, спідню білизну, перші-ліпші костюмні штани, двійко чистих сорочок, светр. Бляшанка з малинівкою лежала на дні шухляди зі шкарпетками, і я схопив був її теж, але потім кинув геть і швидко засунув шухляду.
Коли я біг коридором, а собака не відставав від мене, мою увагу несподівано привернули гумові чоботи Піппи, що стояли біля її спальні: їхній літній зелений колір поєднувався в моїй свідомості з нею та зі щастям. На мить я зупинився в непевності. Потім повернувся до своєї кімнати, схопив перше видання «Озми в країні Оз» і написав записку так швидко, щоб у мене не лишилося часу передумати: «Щасливої тобі дороги. Я кохаю тебе. Без жартів». Подмухав на папір і вклав його до книжки, а ту — на підлогу біля її чобіт. У результаті на килимі утворилася композиція («Смарагдове місто», зелені гумаки, барви Озми), щось ніби хайку або інше досконале поєднання слів, які мали пояснити їй, що вона означає для мене. Якусь мить я стояв нерухомо — дзиґарі цокали, повертаючи мені спогади з дитинства, двері розчинялися, відкриваючи світлі денні марення, коли ми гуляли разом на літніх моріжках, — і я рішуче побіг до своєї кімнати, щоб узяти там намисто, яке одного разу нагадало мені на аукціоні про неї; я дістав його з темно-синьої оксамитової скриньки та обережно повісив на один чобіт так, щоб зблиск золота засяяв у променях світла. Це був топаз XVIII століття, намисто для королеви фей, із величезним кулоном-діамантом і каменями медового кольору, що мали відтінок її очей. Коли я відірвав погляд від стіни з її фотографіями навпроти й побіг сходами вниз, я був опанований майже тим страхом, який відчуває дитина, коли пожбурить камінь у шибку якогось вікна. Гобі зрозуміє, скільки коштувало мені це намисто, коли побачить його. Але на той час, коли Піппа знайде його та записку, я вже буду далеко.