Борис обернувся до мене, витираючи очі, та обійняв мене за шию.
— Наші плани змінилися, — сказав він. — Усе, що сталося, було імпровізацією. На такий успіх ми не могли розраховувати. Їхній третій не прийшов.
— І ми взяли їх голіруч!
— Захопили зненацька!
— З голими сраками на унітазі!
— Але ж ти, — я мусив передихнути, щоб завершити фразу, — обіцяв зброю не застосовувати.
— Але ж нікого навіть не поранено. То яка різниця?
— Чому ми просто не заплатили?
— Бо нам пощастило! — Він викинув руки вгору. — Такий шанс буває лише раз у житті. Нам пощастило! Що вони збиралися робити? Їх було двоє — нас четверо. Якби вони мали глузд у голові, вони нас не впустили б. І я розумію, що сорок тисяч гроші не такі великі, але чому я платитиму їм бодай один цент, якщо не повинен платити? Платити за мою власність, украдену в мене? — Борис пирхнув. — Ти бачив вираз на обличчі Вдячного Мерця? Коли Вишня стукнув його по кумполу?
— Ти знаєш, на що він нарікав, той козел старий? — запитав Віктор, переможно обернувшись до мене. — Він хотів, щоб ми йому заплатили в євро. «Це що, долари? — сердито буркнув він, зобразивши кислий вираз обличчя діда. — Ви привезли мені долари?!»
— Але тепер він хотів би, щоб ці долари були в нього.
— Закладаюся, він кається, що розтулив пельку.
— Почути б його телефонну розмову з Сашею.
— Хотів би я знати, як звуть того чувака, який їх кидонув. Почастував би його випивкою.
— Цікаво, де він тепер?
— Мабуть, удома, приймає душ.
— Готує свій урок із Біблії.
— Дивиться різдвяний концерт по телевізору.
— Найімовірніше, чекає нас не в тому місці.
— А що, — моє горло зсудомило, аж я мусив зробити ковтальний рух, аби говорити далі, — а що з тим хлопчиною?
— Га? — Пішов дощ, краплі падали на лобове скло. Вулиці були чорні й блискучі.
— З яким хлопчиною?
— Пацаном. А може, то була дівчина. Він визирнув із кухні.
— Що ти сказав? — обернувся до мене Вишня — він ще не відсапався й важко дихав. — Я нікого не бачив.
— Я також.
— А я бачив.
— Яка вона була на вигляд?
— Молода. — У мене перед очима досі стояло юне примарне личко, злегка розтулений рот. — У білому халаті. Схожа на японку.
— Справді? — з цікавістю запитав Борис. — Ти вмієш відрізняти їх на вигляд? З Японії вона, з Китаю чи з В’єтнаму?
— Я добре не роздивився. Обличчя азіатське.
— То пацан був чи дівка?
— Мені здається, тут лише дівчата на кухні працюють, — сказав Юрій. — Макробіотика. Бурий рис і все таке.
— Я… — тепер я справді не був упевнений.
— Ну, знаєш, — Вишня пригладив долонею своє коротко підстрижене волосся. — Хто б вона не була, я радий, що вона втекла, бо знаєте, що я ще там знайшов? «Моссберґ 500». Обріз.
Його слова зустріли сміхом і свистом.
— Мать його розтуди.
— Де він був? Ґроздан же не…
— Ні. Висів під столом, загорнутий у якусь, — він зобразив замотаний і підвішений вантаж, — як ви її називаєте… У якусь ганчірку. Я побачив його, лише коли ліг на підлогу. Подивився вгору, а він висить у мене над головою.
— Ти ж його там не залишив?
— Ні! Я охоче взяв би його з собою, але він був надто великий, а руки в мене були зайняті. Я розгвинтив його, витяг запобіжник, і викинув на вулицю. А ще, — він дістав із кишені срібний пістолет із коротким дулом і подав його Борисові, — я знайшов там оце.
Борис підніс пістолет до світла й оглянув його.
— Симпатичний кишеньковий пістолетик. У нього під штаньми на литці була кобура. Але, на його нещастя, він виявився не досить моторним.
— Наручники, — сказав Юрій, звертаючись до мене й трохи нахиливши голову. — Вітя все передбачає.
— Ну, знаєте, — Вишня витер піт зі свого широкого лоба, — вони легенькі, носити їх зручно, й завдяки їм я багато разів не стріляв у людей. Я не люблю когось ранити, якщо в цьому немає потреби.
Середньовічне місто: покручені вулички, ліхтарі на містках, посічені дощем канали, притрушені легкою памороззю. Безліч безіменних крамничок, освітлені вітрини, білизна й пояси з підтяжками, кухонні прибори, розкладені, як хірургічні інструменти, всюди незрозумілі слова: «Snel bestellen», «Retro-stijl», «Showgirl-Sexboetiek»[201].
— З чорного ходу двері були відчинені, — сказав Вишня, виплутуючись зі своєї спортивної куртки і приклавшись до пляшки з горілкою, яку Ширлі Т. дістав із-під переднього сидіння (руки йому трохи тремтіли, а обличчя, передусім ніс, як в оленя Рудольфа, було червоне). — Вони, певно, залишили їх відчиненими для нього, для їхнього третього, щоб він увійшов із чорного ходу. Я зачинив їх і замкнув — примусив Ґроздана зачинити й замкнути, приставивши пістолет йому до голови, він хлюпав носом і ревів, як дитина…