Борис — із сигаретою в зубах — наче закам’янів.
— Мартін.
— Ага, привіт, — приязно підтвердив Мартін, тоді як другий мужик, білявий головоріз у бушлаті, з грубими рисами обличчя, як у персонажів нордичного фольклору, підійшов до Бориса, обхопив його за стан, забрав пістолет і передав Мартінові. У своїй розгубленості я подивився на хлопця в білому, але того наче вдарили молотком по голові, і те, що відбувалося перед його очима, втішало його не більше, ніж мене.
— Я знаю, тобі хріново, — сказав Мартін, — але ж ти візьми до уваги. — Його лагідний голос був разючим контрастом до його очей, бридких, як в отруйної гадюки. — Мені теж хріново. Ми з Фріцом були в «Піма» й не мали наміру нікуди тарабанитись. Ти бачиш, яка погода? Де наше сніжне Різдво?
— Що ти тут робиш? — запитав Борис, який, попри його нерухомість, був такий переляканий, яким я ніколи його не бачив.
— А що ти думаєш? — Мартін комічно стенув плечима. — Я здивований, як і ти, якщо це має якесь значення. Ніколи б не подумав, що Саша наважиться звернутися до Горста. Але ж у такій паскудній ситуації до кого він міг би звернутися ще? Ану віддай, — сказав він, приязно змахнувши пістолетом, і я з жахом побачив, що він навів його на Бориса й показав дулом на загорнутий у повсть пакунок у його руках. — Давай-но її сюди.
— Ні, — різко відповів Борис, відкинувши волосся з очей.
Мартін закліпав очима з виразом малого хлопця, чию забаганку несподівано для нього відмовляються задовольнити.
— Що ти сказав?
— Ні.
— Чого, чого? — засміявся Мартін. — Ні? Ти зі мною жартуєш?
— Борисе! Віддай йому картину! — затинаючись, промовив я, завмерши від жаху, тоді як той, кого назвали Фріцом, приставив дуло пістолета Борисові до скроні, а тоді схопив його за волосся й смикнув так рвучко, що Борис застогнав.
— Я тебе розумію, — приязно промовив Мартін, по-спільницькому подивившись на мене, ніби хотів сказати: «Ох, ці росіяни, ну й пришелепкуваті ж». — Ну, гаразд. Кінчай із цим. Віддай картину.
Борис знову застогнав, бо Фріц іще раз смикнув його за волосся, і через автомобіль він кинув на мене недвозначний погляд, який я зрозумів так ясно, ніби він звернувся до мене словами, — то був короткий і дуже специфічний знак очима, яким ми користувалися ще в ті дні, коли щось крали в крамницях: тікай, Поттере, бери ноги на плечі й тікай.
— Борисе, — сказав я після недовірливої паузи, — будь ласка, віддай їм картину, — але Борис лише застогнав знову, в розпачі, коли Фріц притис дуло пістолета йому під підборіддя, а Мартін ступив уперед, щоб забрати в нього картину.
— Чудово. Дякую, — сказав він голосом, у якому пролунав певний подив, запхавши пістолет собі під пахву й намагаючись розв’язати шворку, яку Борис зав’язав хитромудрим маленьким вузлом. — Оце накрутив! — Пальці в нього ледве-ледве ворушились, і, коли він потягся до картини, я зрозумів чому: він був під глибоким кайфом. — Але пробачте мені. — Мартін озирнувся, ніби хотів, щоб відсутні друзі теж побачили, як він добре впорався зі своєю справою, ще раз стенув плечима і, розплутуючи шворку на картині, сказав:
— Відведи їх он туди, Фріце.
І кивнув головою, показуючи на схожий на в’язницю куток гаража, де було зовсім поночі, й коли Фріц трохи відвернувся від Бориса, щоб показати мені пістолетом — мовляв, іди й ти, — я зрозумів, похоловши від жаху: Борис знав, чим усе закінчиться, від тієї миті, коли їх побачив, тому він і порадив мені тікати, принаймні спробувати втекти.
Але в ту мить, коли Фріц махав мені пістолетом, ми всі втратили з виду Бориса, чия сигарета раптом спалахнула снопом іскор. Фріц зойкнув і ляснув себе по щоці, потім, спотикаючись, відступив назад і вхопився за комір, коли сигарета впала йому на шию. У ту саму мить Мартін — морочачись із картиною якраз навпроти мене — підняв голову, і я ще тупо дивився на нього через дах автомобіля, коли почув справа від себе, як щось тричі ляснуло, що змусило нас обох обернутися туди. Коли ляснуло вчетверте (я заплющив очі й відхилився), струмінь теплої крові бризнув на автомобіль і вдарив мене в обличчя, а коли я знову розплющив очі, хлопчик-азіат відступав назад, проводячи рукою по животу, де червоніла кров, наче на фартусі різника, а я дивився на те місце, де була голова Бориса, й бачив освітлений напис «Beetaalautomaat op»[202]; кров струменіла з-під автомобіля, а Борис лежав долі на ліктях і ворушив ногами, намагаючись підвестися, я не міг зрозуміти, поранений він чи ні. І я, здається, бездумно перебіг до нього, бо в наступну мить, яку я усвідомив, я був на протилежному боці автомобіля й намагався допомогти йому піднятися, кров була всюди, Фріц перетворився на безформну купу, що привалилася до машини, з діркою в голові завбільшки з бейсбольний м’яч, і я встиг помітити, що пістолет Фріца лежить на підлозі, і тут почув, як Борис голосно скрикнув, і побачив Мартіна, який примружившись, із кров’ю на рукаві, нишпорив у себе під пахвою, шукаючи свій пістолет.