Борис обійшов навколо машини, оглянувши її. Потім обережно повернувся до водійського місця, трохи хитаючись, намагаючись не вступити в калюжу крові, й сів за кермо, взявши його в обидві руки й зробивши глибокий вдих.
— О’кей, — сказав він, видихнувши повітря, розмовляючи сам із собою, як пілот перед вильотом на небезпечне завдання. — Пристебнімося. Ти також. Стоп-сигнали працюють? А задні фари? — Він поплескав себе по кишенях, покрутився на сидінні, увімкнув обігрів на максимум. — Пального повен бак — добре. Сидіння підігріваються — буде тепло. Не можна, щоб нас зупинили, — сказав він. — Бо я не можу водити машину.
Безліч дрібних звуків: тріскотіння шкіри на сидіннях, вода, що скапувала з мого рукава.
— Ти не можеш кермувати? — запитав я в напруженій дзвінкій тиші.
— Можу, звичайно. Тобто вмію. Я, — він зрушив машину з місця, поклавши руку на спинку мого сидіння, — чому, думаєш, тримаю власного шофера? Думаєш, це моя фантазія? Ні. Я маю судимість, — сказав він, піднявши вказівний палець, — мене зловили за кермом п’яного.
Я заплющив очі, щоб не бачити закривавленої купи, повз яку ми проїздили.
— Тому, розумієш, якщо нас зупинять, то мене візьмуть під арешт, а нам цього аж ніяк не треба. — Я ледве міг чути, що він говорить, бо у вухах мені дзвеніло. — Ти мені допомагатимеш. Дивитимешся на вуличні знаки й не дозволятимеш виїхати на автобусну смугу. Велодоріжки тут червоні, на них також виїздити не можна, тож ти поглядай і на них.
Ми знову виїхали на Овертом, прямуючи в Амстердам: «Locksmith Sleutelkluis», «Vacatures», «Digitaal Printen», «Haji Telecom», «Onbeperkt Genieten»[203], арабські літери, смуги світла, усе наче в кошмарі — я ніколи не виїду з цієї паскудної дороги.
— Тут треба повільніше, — похмуро сказав Борис. Він здавався виснаженим і змученим. — Trajectcontrole[204]. Допомагай мені стежити за знаками.
На манжетах у мене була кров. Великі яскраві краплі.
— Trajectcontrole. Це означає, що спеціальний автомат підказує поліції: ти перевищив швидкість. Полісмени тут їздять у машинах без жодних знаків, принаймні більшість із них, й іноді вони їдуть за тобою тривалий час, перш ніж спинять тебе остаточно. Нам пощастило — машин на шосе сьогодні ввечері зовсім мало. Вікенд, я думаю, та й свято. Але тут і район такий, де не надто бурхливо Христос рождається, якщо ти мене розумієш. Ти зрозумів, що сталося? — запитав Борис, перевівши дух і почухавши носа.
— Ні, — відповів йому хтось інший, а не я.
— Усе це Горст. Обидва хлопці працювали на Горста. Фріц, можливо, був єдиною людиною в Амстердамі, яку він міг так швидко зірвати з місця, але — Мартін, блядь! — Він говорив швидко й плутано, так швидко, що слова зашпортувались і не встигали вилітати, і погляд у нього був безвиразний і плаский. — Хто ж міг знати, що Мартін у місті? Знаєш, як познайомилися Горст і Мартін? — сказав він, подивившись на мене скоса. — У психлікарні. У крутій божевільні в Каліфорнії. Горст її називав: готель «Каліфорнія». Це було давно, коли родина Горста ще спілкувалася з ним. Горст там від наркозалежності лікувався, а Мартіна тримали там, бо він був справжній, натуральний псих. Такий божевільний, які людям очі виколюють. Я бачив, як Мартін робить такі речі, про які навіть говорити не хочу…
— Твоя рука.
Вона боліла йому. Я бачив, як сльози блищали в його очах.
Борис скривився.
— Ет! Не звертай уваги. Пусте. Ой, — сказав він, піднявши лікоть так, щоб я міг обмотати шнур від телефонної зарядки навколо його руки — я висмикнув його із гнізда й двічі обмотав навколо рани, затягнувши так сильно, як тільки міг, — молодець, тепер мені менше болітиме. Дякую. Хоч потреби, власне, й не було. Лише подряпина, хоч синець і досить серйозний, я думаю. На щастя, пальто в мене досить грубе. Прочистимо рану — якийсь антибіотик і щось проти болю, — й усе зі мною буде гаразд. Мені, — глибокий тремтливий вдих, — конче треба знайти Юрія і Вишню, сподіваюся, вони поїхали прямо до «Блейка». Діму також треба попередити про рейвах, який ми зчинили в його гаражі. Це його не потішить, — з’являться копи, проблем буде безліч, — але все матиме вигляд якоїсь випадкової сутички. Підстав прив’язувати його до цього не буде.
Миготіли фари автомобілів. Кров стугоніла в моїх вухах. Машин на дорозі було небагато, але кожна примушувала мене здригнутися.
Борис застогнав і провів долонею по обличчю. Він щось говорив дуже швидко й схвильовано.
— Що ти сказав?
— Я кажу, це якась нісенітниця. Я все ще не можу розібратися. — Голос у нього звучав надтріснутим стакато. — Бо я про що думаю — може, я помиляюся, може, я параноїк, — але раптом Горст знав усе від самого початку? Знав, що картину поцупив Саша? Але Саша вивіз картину з Німеччини й спробував позичити гроші під її заставу за спиною Горста. А потім, коли справи склалися погано, Саша запанікував, і до кого він міг звернутися? Звичайно, я лише висловлюю вголос свої думки, можливо, Горст і не знав, що Саша її взяв, можливо, він би й ніколи про це не довідався, якби Саша не повівся так безтурботно й так по-дурному, — прокляття, ми знову виїхали на цю кругову дорогу, — несподівано сказав Борис. Ми з’їхали з Овертому й кружляли по колу. — У якому напрямку я повинен їхати? Увімкни навігатор.
203
«Слюсар», «Вакансії», «Цифровий друк», «Хаджі-Телеком», «Втіха без меж» (англ., нідерл.).