— Я… — Я потицяв у кнопки. Незрозумілі слова, меню, якого я не міг прочитати. Geheugen, Plaats[205], я повернув ручку, інше меню, Gevarieerd, Achtergrond[206].
— О, прокляття. Ми спробуємо цей напрямок. Боже, ще б трохи і… — сказав Борис, звернувши надто круто й розбризкуючи воду. — А ти кремінь, Поттере. Фріц майже відключився, куняв уже практично, але Мартін — о Боже! І тут ти! Виявився таким хоробрим. Ура! Я навіть забув, що ти тут є. Але ти тут був! Невже й справді ніколи зброї в руках не тримав?
— Ні.
Вологі чорні вулиці.
— Дозволь мені щось сказати, на перший погляд кумедне. Але це комплімент. Ти стріляв, як дівчина. Ти знаєш, чому це комплімент? Тому що, — сказав Борис, захлинаючись, із гарячковою невиразністю, — у загрозливій ситуації, якщо є чоловік, який ніколи не стріляв, і жінка, яка ніколи не стріляла, то жінка — так казав Бобо — має набагато більше шансів влучити у свою ціль. Більшість чоловіків хочуть здаватися крутими, вони надивилися надто багато кінофільмів, вони надто нетерплячі й стріляють надто швидко. Прокляття, — несподівано лайнувся Борис, натиснувши на гальма.
— Що таке?
— Цього нам не треба.
— Чого нам не треба?
— Ця вулиця закрита.
Він увімкнув задній хід. Здав назад.
Будівництво. Паркани з бульдозерами за ними, будинки з порожніми вікнами, затягнутими синім пластиком. Гори труб і цементних блоків, графіті нідерландською мовою.
— Що нам робити? — запитав я, порушивши мертву тишу, яка стояла в машині, після того як ми виїхали на іншу вулицю, на якій зовсім не було ліхтарів.
— Ну, я не бачу тут мосту, по якому ми могли б перетнути канал. А там далі тупик, отже…
— Ні, я тебе запитую, що нам робити?
— Ти про що?
— Я… — мої зуби так цокотіли, що я не міг вимовити й слова. — Борисе, нам капут.
— Ні! Нічого нам не буде. Пістолет Ґроздана, — він незграбно поляпав себе по кишені пальта, — я викину в канал. Вони не зможуть простежити його до мене, якщо не зможуть простежити до нього. А більше немає нічого, що прив’язало б нас до тих подій. Через мій пістолет? Він чистісінький. На ньому немає номера. Навіть шини на колесах машини в мене нові. Я передам машину Юрію, і він сьогодні вночі поміняє їх. Не переживай, — сказав Борис, коли я йому нічого не відповів. — Ми в безпеці. Мені знову тобі це казати? У БЕЗ-ПЕ-ЦІ. (Він продекламував це слово, з великими зусиллями розчепіривши чотири пальці, за кожним складом.)
Машина підстрибнула на вибоїні, я здригнувся й несвідомо затулив обличчя долонями.
— А чому так? Тому що ми з тобою старі друзі — тому що довіряємо один одному. І тому що… О Боже, там стоїть коп, ліпше я зменшу швидкість.
Я роздивлявся свої черевики. Черевики, черевики, черевики. Я міг думати лише про те, що коли я їх узував кілька годин тому, я ще не був убивцею.
— Бо, Поттере, Поттере, подумай про це. Послухай мене, будь ласка, хвилину. Що, якби я був чужим тобі хлопцем, кимось таким, кого ти не знав би й кому ти не довіряв би? Якби ти їхав тепер із гаража з незнайомцем? Тоді твоє життя було б пов’язане з цим незнайомцем навічно. Тобі довелося б бути дуже обережним із цією особою до кінця свого життя.
Холодні руки, холодні ноги. Закусочна. Супермаркет, освітлені піраміди фруктів і цукерок, «Verkoop Gestart»[207].
— Своє життя, свою свободу тобі довелося б довірити незнайомцеві. Страх та й годі. Тобі було б дуже й дуже скрутно. Але, на щастя, про наші пригоди ніхто не знає, крім нас. Навіть Юрій!
Неспроможний говорити, я похитав головою, намагаючись відновити дихання.
— Хто? Китайчик? — Борис зневажливо пирхнув. — Кому він може сказати? Він неповнолітній і до того ж проживає тут нелегально. Він навіть не вміє розмовляти жодною пристойною мовою.
— Борисе, — я легенько нахилився вперед; я боявся, що знепритомнію, — він забрав картину.
— А, — Борис скривив болісну гримасу. — Боюся, картину ми вже не побачимо.