Свербить, свербить. Шкіра горить вогнем. Нудить, голова розколюється. Що вищого ґатунку наркота, то сильнішого вона завдає болю, психічного й фізичного, коли вивітрюється. Я знову бачив, як із лоба в Мартіна вилітають згустки крові, але тепер на глибшому рівні, це відбувалося майже всередині мене, я відчував кожну пульсацію, кожну бризку — і навіть гірше, мене заморозило відчуття того, що моя картина тікає від мене. Заляпане кров’ю пальто, ноги хлопчика, який схопив її й кудись поніс. Затемнення. Катастрофа. Людям, які залежать від законів біології, немає пощади; ми живемо протягом якогось часу, трохи хвилюємось і помираємо та гниємо в землі, як покидьки. Час швидко нас усіх руйнує. Але зруйнувати або втратити річ, яка не знає смерті, порвати зв’язки сильніші, ніж тимчасові, — це вже окрема метафізична подія, що дає нам скуштувати новий смак розпачу.
Батько сидить за столом для гри в бакара опівночі в охолодженому кондиціонером повітрі. Завжди є щось більше, прихований рівень речей. Талан ховається в чорному настрої та в його маніфестаціях.
Він звірявся з зірками, чекав ретроградного Меркурія, щоб зірвати великий куш, прагнучи знання поза межами звичайного. Його щасливим кольором був чорний, щасливим числом — дев’ятка. Здай-но карти ще раз, друзяко. Існує схема, і ми її частини. Але якщо ти глибоко проникнеш у цю ідею схеми (чого батько ніколи не завдавав собі клопоту робити), ти натрапиш на таку чорну порожнечу, яка категорично зруйнує все, що ти завжди сприймав як світло або думав, що це воно.
Розділ XII
Наше місце
Перед Різдвом усі дні злилися в один, бо через свою хворобу й добровільну самотність я втратив спроможність стежити за часом. Я залишався у своїй кімнаті, напис «Прошу не турбувати» висів на дверях. А телебачення, замість вносити бодай невелику частку нормальності, лише посилювало безлад, який панував в інформаційному просторі: ані логіки, ані структури, що показуватимуть далі — невідомо, це могло бути що завгодно, то «Вулиця Сезам» нідерландською мовою, то голландці, які розмовляють, сидячи за столом, то ще більше голландців, які розмовляють, сидячи за столом; можна було, звичайно, дивитись і «Sky News», і CNN, і BBC, проте жодних місцевих новин англійською не передавали (нічого значущого, нічого такого, що стосувалося б або мене або подій у гаражі), хоч одного разу я мало не підстрибнув, коли, перемикаючи канали, натрапив на давній американський серіал про копів і з подивом побачив на екрані свого 25-річного батька: роль без слів, їх у нього таких було чимало, він там стовбичив позаду політичного кандидата на прес-конференції, схвально киваючи на обіцянки того суб’єкта й протягом якоїсь миті подивившись у камеру прямо через океан у майбутнє, на мене. У цьому було стільки іронії, багатозначної, моторошної, що я з жахом витріщив очі й роззявив рота. Попри стрижку та кремезнішу постать (у ті дні він часто ходив у тренажерний зал і тягав залізо), він був точною копією мене. Але найбільше мене вразило, яким порядним і чесним він видавався (близько 1985 року) — мій на той час уже пов’язаний з криміналітетом батько, що скочувався до алкоголізму. Ніщо з його вдачі, з його майбутнього не відбивалося на його обличчі. Натомість він здавався рішучим, уважним, зразком упевненості й перспективності.
Після цього телевізор я більше не вмикав. Мій контакт із реальністю тепер усе більше обмежувався обслугою, при цьому їжу в номер я замовляв лише перед світанком, коли ще не починало розвиднятись і рознощики були повільними й сонними.
— Ні, принесіть мені, будь ласка, голландські газети, — сказав я (англійською) коридорному, який розмовляв нідерландською мовою і приніс мені разом із булочкою, кавою, шинкою, яйцями та цілим комплектом голландських сирів «International Herald Tribune».
А що він знову й знову приносив мені «Tribune», я почав спускатися сходами чорного ходу ще до світанку по місцеві газети, акуратно розкладені на столі біля самих сходів, там, де я міг не потрапляти на очі черговому біля стійки реєстрації.
Bloedend. Moord[210]. Сонце, здавалося, не сходило до дев’ятої ранку, а потім з’являлося задимлене й затуманене, відкидаючи неяскраве, слабке, очищувальне світло, наче створювало сценічний ефект у якійсь німецькій опері. Мабуть, у складі зубної пасти, якою я чистив лацкан свого пальта, був перекис або якийсь інший відбілювальний засіб, бо той клапоть, який я нею натирав, злиняв до білої плями з крейдяними краями завбільшки з мою долоню — ледь помітна примара мозкової рідини Фріца. Близько пів на четверту світло дня починало згасати, близько п’ятої ставало зовсім поночі. Тоді, якщо на вулиці не було багато людей, я відгортав відлоги й комір пальта, обмотував шию шарфом і, намагаючись не підіймати голову, пірнав у темряву й ішов до азіатського міні-маркету, розташованого за кількасот ярдів від мого готелю, де за ті євро, які в мене залишалися, купував собі сандвічі, яблука, нову зубну щітку, краплі від кашлю, аспірин та пиво. «Is alles»[211]? — питала мене бабця явно ламаною нідерландською мовою. Вона рахувала свої монети з нестерпною повільністю. Клац, клац, клац. Хоч у мене були кредитки, я був сповнений рішучості не користуватися ними — ще одне довільне правило в грі, яку я вигадав сам для себе, цілком ірраціональний запобіжний захід, бо кого я хотів одурити? Що могла змінити купівля кількох сандвічів у цілодобовій крамниці, якщо в готелі вже є дані моєї картки?