Twee doden bij bloedige[217]… І це не кінець. Це тривало. Наступного дня і наступного за ним разом зі своїм традиційним голландським сніданком я одержував додаткову інформацію про вбивства на Овертомі; газетні колонки тепер були вужчими, але відомостей у них давалося більше. Twee dodelijke slachtoffers. Nog een of meer betrokkenen. Wapengeweld in Nederland[218]… Фотографію Фріца опублікували разом із фотографіями кількох інших чоловіків і довжелезною статтею, прочитати її я не мав ані найменшої надії. Dodelijke schietpartij nog onopgehelderd[219]… Мене турбувало, що вони перестали писати про наркотики — хибний слід, по якому хотів пустити поліцію Борис, — і стали розглядати події під іншими кутами зору. Я спричинив ці події, й тепер історія про них розлетілася всюди, люди в усьому місті читали про них і обговорювали їх чужою для мене мовою.
У «Herald Tribune» — величезна реклама «Тіффані». «Краса і майстерність, непідвладні часові». «„Тіффані & Ко“ бажає вам щасливих свят».
Вибрики Фортуни, як любив казати мій батько. Масштабний збій систем.
Де ж Борис? У своїй лихоманці я безуспішно намагався розважити себе спогадами, як він мав звичай несподівано з’являтися саме в ту хвилину, коли ніхто його не чекав. Захрустить пальцями, примусивши дівчат здригнутися. Як він тоді заявився через півгодини після того, як почався наш обов’язковий іспит на профорієнтацію, спричинивши загальний сміх у класі, коли учні побачили його здивоване обличчя крізь заґратоване віконце в замкнених дверях. «Ааа, це йшлося про наше прекрасне майбутнє», — зневажливо кинув він, коли дорогою додому я спробував пояснити йому, що означають ці стандартизовані тести.
У своїх сновидіннях я ніяк не міг дістатися туди, куди мені було треба. Щось завжди мені перешкоджало.
Борис послав мені есемескою номер свого телефону перед тим, як ми вилетіли зі Штатів, і хоч я боявся написати йому повідомлення (не знаючи, що там із ним зараз і чи не зможуть через цей текст якось вистежити мене), але постійно собі нагадував, що знаю, як його знайти, якщо в мене виникне така потреба.
Він також знає, де я перебуваю. А проте я годинами лежав уночі, сперечаючись сам із собою, — те саме з тупою одноманітністю: а що як, а що як, ну чим це зашкодить? Зрештою в якусь хвилину цілковитої розгубленості, погано розуміючи, що й до чого, — горів нічник, і я то засинав, то прокидався — я не витримав, схопив телефон на нічному столику й відіслав йому есемеску, перш ніж устиг обміркувати цей намір: «Де ти?»
Наступні дві-три години я лежав у стані погано контрольованої тривоги, затуливши обличчя долонею, хоч світла в кімнаті й не було. На жаль, коли я прокинувся від свого просякнутого потом сну десь на світанку, телефон не подавав жодних ознак життя — він геть розрядився, бо я забув його вимкнути, — і, не бажаючи спілкуватися з персоналом на рецепції, я ще кілька годин вагався, аж поки надвечір таки наважився спуститись і запитати, чи мають вони зарядні пристрої для телефонів.
— Авжеж, сер, — сказав клерк за стійкою реєстрації, навіть не подивившись на мене. — Вам для американського?
Слава Богу, подумав я, намагаючись не надто поспішати, коли рушив сходами нагору. Телефон у мене був старий і повільний, я ввімкнув його, трохи постояв, потім мені набридло чекати, коли на екрані висвітиться логотип «Еппл», я пішов до міні-бару, налив собі випити, знову повернувся до телефону й дивився на нього трохи довше, аж поки екран засвітився і з’явилася давня шкільна світлина, яку я задля сміху поставив на заставку; ніколи я з такою радістю не дивився на десятирічну Кітсі, що зависла в стрибку, щойно пробивши штрафний. Але щойно я наготувався ввести пароль, екран несподівано затремтів, потім блимав секунд десять, на ньому виникли чорні й сірі смужки, які розпалися на цятки, з’явився сумний смайлик, клацнув і зник, залишивши по собі чорний екран.
Шістнадцята година п’ятнадцять хвилин. Небо набуло ультрамаринового кольору над дзвіницями за каналом. Я сидів на килимі, притулившись спиною до ліжка, з дротом зарядного пристрою в руці, й методично по два рази втикав його в усі розетки в кімнаті — я вмикав і вимикав телефон сотню разів, підносив його до лампи, щоб перевірити: а раптом він працює, лиш екран погас, — пробував перезарядити його, але телефон навернувся: нічого не відбувалося, холодний чорний екран, глухо, як у могилі. Напевне, сталось якесь замикання; тієї ночі, коли відбулися події в гаражі, він намок — коли я дістав його з кишені, на екрані були краплі води, та хоч я чекав добру хвилину, поки він увімкнеться, телефон, схоже, працював нормально до тієї хвилини, коли я спробував зарядити його. Уся інформація була продубльована на моєму лептопі вдома, крім єдиного, такого потрібного мені контакту — телефонного номера Бориса, який він скинув мені в машині, коли ми їхали в аеропорт.
218
Двоє вбитих. Можливо, злочинців було кілька. Розгул злочинств у Нідерландах (