Віддзеркалення води коливалися на стелі. Десь на вулиці дзеленчала дзвіночками різдвяна музика, колядники трохи фальшиво співали різдвяну пісню: «О Tannenbaum, О Tannenbaum, wie treu sind deine Blätter»[220].
Зворотного квитка в мене не було. Але була кредитка. Я міг замовити таксі до аеропорту. «Ти можеш замовити таксі до аеропорту», — сказав я собі. Схіпгол. Я там сяду на перший же літак. Аеропорт Кеннеді, Ньюарк. Я маю гроші. Я розмовляв сам із собою, наче дитина. Хто знає, де тепер Кітсі — найімовірніше, в Гемптоні, — але помічниця місіс Барбур, Джанет (яка досі працювала з нею, хоч місіс Барбур уже не потребувала допомоги) була особою, здатною добути тобі квиток на літак звідки завгодно, якщо попередити її за кілька годин, навіть на Святвечір.
Джанет. Згадка про Джанет абсурдним чином мене заспокоїла. Джанет, яка самим своїм виглядом уміла підняти настрій, Джанет, товста й рум’яна, у своїх рожевих вовняних кофтинках і картатих спідницях, схожа на німфу Буше у вбранні від «Джей Крю», яка на все відповідала: «Чудово!» і пила каву з рожевої чашки з написом «Джанет».
Якою все ж таки полегкістю було зібратися з думками! Хіба Борисові або нехай там кому допоможе, якщо я стовбичитиму тут без діла? Холод і вологість, нечитабельна мова. Лихоманка й кашель. Кошмарне відчуття скутості. Я не хотів їхати без Бориса, не знаючи, чи з Борисом усе гаразд, це було так, наче у фільмі про війну, коли треба тікати й покинути загиблого друга, не маючи щонайменшого уявлення, чи не потрапиш ти в ще більше пекло, і водночас я так хотів покинути Амстердам, що вже уявляв собі, як упаду навколішки, вийшовши з літака в Ньюарку, й доторкнуся чолом до бетонної підлоги.
Телефонний довідник. Олівець і папір. Мене бачили тільки троє людей: індонезієць, Ґроздан і хлопець-азіат. І хоча мене, цілком імовірно, розшукували «колеги» Мартіна та Фріца в Амстердамі (ще одна причина, щоб ушитися з міста), не було жодних підстав вважати, що поліція взагалі мною цікавиться. Навряд чи мене відстежуватимуть за паспортом.
І тут — це було так, ніби мені врізали ляпаса, — я пересмикнувся. Хтозна-чому я думав, що мій паспорт лежить унизу, де я надавав його під час заселення в готель. Але, правду кажучи, я зовсім про нього не думав після того, як Борис забрав його в мене й поклав у бардачок своєї машини.
Дуже, дуже спокійно я відсунув убік телефонну книгу, намагаючись зробити це так, щоб якомусь сторонньому спостерігачеві мої дії здалися цілком звичайними, невимушеними. За нормальних обставин усе було б дуже просто. Я з’ясував би адресу консульства, поїхав туди, став у чергу. Дочекався розмови з консульським працівником. Спілкувався б чемно й терпляче. При собі в мене є кредитки та посвідчення особи з фотографією. Гобі зміг би вислати мені факсом свідоцтво про народження. Я знервовано намагався не згадувати історію, яку Тодді Барбур якось розповів за обідом: коли він загубив свій паспорт (в Італії? Іспанії?), його зобов’язали притягти справжнісінького живого свідка, що підтвердив його особу.
Гематомне чорнильне небо. В Америці зараз ранок. Гобі збирається з’їсти ланч, іде в «Джефферсон Маркет», можливо, водночас купує продукти для ланчу, яким годуватиме гостей на Різдво. Чи Піппа досі в Каліфрпнії? Я уявив собі, як вона лежить у готелі в ліжку й тягнеться до телефону з іще заплющеними очима. Тео, це ти, в тебе якісь неприємності?
Ліпше відбрехатися, заплатити штраф, аніж показати, хто ми є, якщо нас раптом зупинять.
Мені було погано. Їхати до консульства (чи будь-куди), відповідати там на запитання, заповнювати папери — ще тільки таких проблем мені не вистачало. Я не призначав собі часових лімітів для чекання, а проте будь-який рух — рух випадковий і позбавлений сенсу, рух мухи, що дзижчить у банці, — мені здавався чимось більш осмисленим, аніж сидіти бодай на хвилину довше в номері, краєм ока вловлюючи привидів, що сновигають навколо мене.