Важка голова, горло болить. Коли нарешті я зловив на вулиці таксі, то з’ясувалося, що йти до готелю мені залишалося кілька хвилин. Коли я нарешті піднявся у свій номер — перемерзлий і тремтячий, — мене там чекала єдина приємна новина. У кімнаті в мене прибрали й наповнили мені міні-бар, який я був спустошив, випивши навіть апельсиновий лікер «Куантро».
Я дістав звідти дві міні-пляшки з джином, змішав джин із гарячою водою з-під крана й сів на обтягнутий парчею стілець біля вікна, тримаючи склянку кінчиками пальців і спостерігаючи, як спливають години. Очі в мене злипалися, я перебував у напівдрімоті, похмуре зимове світло ковзало від стіни до стіни паралелограмами, що падали на підлогу й звужувалися, аж поки зовсім зникали, надійшов час обідати, живіт у мене заболів, у горлі пересохло від жовчі, а я все ще сидів там, у темряві. Я не думав нічого нового, все те, про що завжди думав і в набагато менш складних обставинах. Думки пронизували мене потужно й несподівано, отруйний шепіт у голові майже не змовкав, хоч іноді ставав таким тихим, що звучав майже на межі чутності, але в інших випадках зростав до безконтрольного реву, переходив у напад шаленства, хтозна-чому, іноді спричинити його міг навіть поганий кінофільм, або занудна вечірка, або короткочасна нудьга, або тривалий біль; тимчасова паніка й перманентний розпач — усе це навалювалося на мене відразу й спалахувало таким сірим, моторошним світлом, що я бачив, реально бачив, озираючись у кошмарній тривозі на минулі роки, бачив виразно і ясно, що світ і все, що в ньому, завжди перебуває в глибокій дупі й ніколи не буває бодай стерпним, відчував нестерпну клаустрофобію душі — кімната без дверей і вікон, із якої немає виходу, на мене накочуються хвилі сорому й жаху, відчепіться від мене, моя мати лежить мертва на мармуровій підлозі, припини, припини, голосно шепочу сам до себе в ліфтах, у таксі, залиште мене в спокої, я хочу померти, то була холодна, обміркована лють, спрямована на самознищення, яка не раз заганяла мене в густому тумані рішучості до моєї кімнати, де я ковтав неймовірну суміш із наявних під рукою наркотиків і бухла, і тільки завдяки невмінню та витривалості я зрештою завжди з розчаруванням приходив до тями, водночас відчуваючи полегкість щодо Гобі, якому не доведеться знайти мій труп.
Чорні птахи. Жахливе свинцеве небо, як на полотнах Егберта ван дер Пула.
Я підвівся на ноги й увімкнув настільну лампу, розхитуючись у слабкому світлі кольору сечі. Я міг чекати. Міг утекти. Але це не був вихід, це були радше спроби вижити: марні, як у миші, яка шастає в клітці зі зміями, шукаючи, де їй від них заховатися. Вони могли лише продовжити мені дискомфорт і напругу. Щоправда, був іще один вихід: я відчував, що працівник консульства не стане затримуватися з відповіддю й негайно зателефонує мені, якщо я «в неробочий час» залишу на автовідповідачі повідомлення, що я американський громадянин і хочу зізнатися в убивстві.
Акт протесту. Життя пусте, марне й нестерпне. Навіщо мені зберігати йому вірність? Немає сенсу. Чому не завдати Долі удару кулаком? Кинути книгу у вогонь і покінчити з усім? Здавалося, не буде кінця нинішнім жахіттям, багато зовнішніх жахіть приєднаються до моїх власних внутрішніх; а прийнявши достатню кількість наркоти (я зазирнув у пакетик: залишилося менш ніж половина), я можу покласти цьому край і податися деінде — у пишну темряву, феєрверк зірок.
Але я не був цілком переконаний, що мені вдасться з усім покінчити. Я не хотів витрачати те, що в мене було, на кілька годин забуття лише для того, щоб потім прокинутись у своїй клітці (або ще гірше: у голландській лікарні без паспорта). З другого боку, я давно не приймав наркотиків, утратив витримку до них і був упевнений, що в мене вистачить, аби успішно виконати свою роботу, якщо я поставлюся до неї серйозно й спочатку добре нап’юся, а на завершення ковтну свою пігулку, призначену для екстремальних ситуацій.
Пляшка охолодженого білого вина в міні-барі. Чом би й ні? Я допив решту свого джину й відкоркував вино, почуваючись рішучим і радісним — я був голодний, у міні-бар поклали крекери й закуски до випивки, але мій задум було легше здійснити на порожній шлунок.
Відчуття полегкості було величезним. Спокійний і тихий відхід. Безмежна радість одразу всього здихатися. Я знайшов на радіо канал класичної музики — там виконували різдвяні гімни, врочисті й літургійні, то були не так мелодії, як спектральний коментар до них — і подумав, чи не залізти мені у ванну.
Але ванна почекає. Натомість я висунув шухляду стола й дістав звідти готельний комплект канцелярського приладдя. Сірий кафедральний камінь, мінорні гексахорди. Rex virginum amator[222]. Між лихоманкою і водою в каналах навколо мене утворилася примарна подвійність, межова зона, яка водночас була кімнатою в готелі й каютою корабля, що легко гойдався на воді. Життя у відкритому морі. Смерть від води. Коли ми були малими дітьми, Енді казав мені своїм моторошним марсіянським голоском, як він чув на освітньому каналі, що Діва Марія оберігає тих, хто плаває на морі, що молитви з розарієм[223] захищають, зокрема, від утоплення. Mary Stella Maris. Марія Зірка Моря.
223
Розарій — католицька традиція молитви з чотками. За переказами, молитися з чотками заповідала Діва Марія.