— Vrolijk Kerstfeest![228] — сказав мені через півгодини кухарчук, кремезний підліток із розкуйовдженим волоссям, наче знятий із картини Яна Стена — на голові вінок із блискучого «дощику», за вухом гілочка падуба.
Він театральним жестом познімав кришки з таць.
— Спеціальний голландський різдвяний хліб, — сказав він з іронією в голосі. — Його випікають лише сьогодні.
Я замовив «святковий сніданок із шампанським», до якого входили маленька пляшка шампанського, омлет із трюфелями, ікра, фруктовий салат, тарілка копченого лосося, великий шматок паштету і з півдесятка мисочок із соусом, корнішонами, каперсами, спеціями та маринованими цибулинками.
Він відкоркував шампанське й пішов (після того як я віддав йому на чай майже всі євро, що в мене залишились), і я налив собі трохи кави та обережно її смакував, міркуючи, чи можу її проковтнути (мене ще нудило, а кава на такій близькій відстані пахла не так смачно), коли задзвонив телефон.
Це був клерк зі стійки реєстрації.
— З Різдвом, містере Декер, — швидко сказав він. — Пробачте мені, але хтось підіймається до вас. Ми спробували затримати його біля приймального столу…
— Що?
Я завмер. Чашка з кавою застигла, не донесена до рота.
— Він уже на півдорозі до вас. Я спробував його зупинити. Я попросив його зачекати, але він не схотів. Тобто мій колега попросив його зачекати. Він побіг нагору, перш ніж я встиг зателефонувати…
— Он як.
Я оглянув кімнату. Уся моя рішучість зникла вмить.
— Мій колега, — провадив клерк здушеним голосом, — мій колега щойно побіг сходами за ним. Усе це сталося дуже раптово. Я думав, мені слід…
— Він себе назвав? — запитав я, підходячи до вікна й думаючи, чи не розбити мені його стільцем.
Жив я невисоко, і стрибок був би не дуже високим, футів дванадцять, не більше.
— Ні, він себе не назвав, сер. — Портьє заговорив дуже швидко. — Ми не змогли — тобто він виявився дуже наполегливим, він прослизнув повз нас, перш ніж ми…
У коридорі почувся гамір. Хтось кричав нідерландською мовою.
— …у нас не вистачає працівників сьогодні, ви ж розумієте…
Хтось рішуче загримав у двері — то був грубий і нервовий стукіт, що розбудив у моїй пам’яті фонтан крові, який бризкав із Мартінового лоба, я здригнувся й розлив каву. Прокляття, лайнувся я подумки, подивившись на свій костюм і сорочку — зіпсовані. Не могли вже зачекати, поки я поснідаю? Хоча, подумав я, витираючи плями на сорочці серветкою й похмуро прямуючи до дверей, можливо, це хлопці Мартіна, й усе закінчиться швидше, ніж я собі уявляв.
Але натомість, коли я відчинив двері, — я майже не повірив своїм очам — там стояв Борис. Пом’ятий, із червоними очима, геть виснажений. У волоссі сніг, пальто теж у снігу. Я був надто приголомшений, щоб відчути полегкість.
— Невже це ти? — сказав я, коли він мене обняв, а потім, звертаючись до клерка, який до нас поспішав, промовив: — Ні, все гаразд.
— Ти бачиш, що тут діється? Чому я повинен чекати? Чому я повинен чекати? — сердито промовив він, викинувши руку до клерка, який завмер на місці, витріщивши очі. — Я вам хіба не сказав, що знаю, де його кімната? Звідки б я це знав, якби він не був моїм другом? — Потім пояснив мені: — Я не розумію, навіщо всі ці витребеньки. Безглуздо! Я стовбичив там цілу вічність, а до стійки не підійшов ніхто. Ніхто! Пустеля Сахара! — Кинувши розлючений погляд на клерка: — Я чекав, чекав! Дзвонив у дзвінок. А в ту секунду, коли подався нагору, чую: «Стривайте, сер, стривайте! — він зобразив тонкий дитячий голос, — поверніться!» — і він погнався за мною…
— Дякую вам, — сказав я клеркові чи радше його спині, бо, постоявши кілька хвилин, із подивом та роздратуванням переводячи погляд із мене на Бориса, він зрештою непомітно обернувся й пішов геть. — Я вам щиро вдячний, повірте, — гукнув я голосніше.
Приємно знати, що вони зупиняють людей, які намагаються проникнути до готелю з якоюсь власною метою.
— Гаразд, гаразд, сер, — сказав він, не завдавши собі клопоту обернутися. — Веселого вам Різдва.
— Ти не збираєшся впустити мене до кімнати? — запитав Борис, коли нарешті двері ліфта зачинились і ми лишилися самі. — Чи ми стовбичитимемо тут вічно, ніжно дивлячись один на одного?
Від нього так смерділо, ніби він багато днів не мився, і вигляд він мав трохи пихатий, проте здавався вельми задоволеним собою.
— Я… — моє серце нестямно калатало, до горла знову підкотилася нудота, — звісно, заходь на хвилинку.