— Не існує раціональних причин, чому мені подобається те або те.
— Для мене також, — погодився він. — Але… — він короткозоро зазирнув у банку з меленою кавою, і вкинув ложку порошку в турку, — вибач мою занудність, але з висоти мого погляду це трохи схоже на зацикленість.
— Що?
Він засміявся.
— Що тут скажеш? Великі картини приваблюють великі юрми, люди їдуть подивитися на них з усіх кінців світу, їх нескінченно тиражують на кавових чашках, на килимках для мишок і геть на всьому. І — до речі, я сам такий, — ти можеш протягом усього свого життя ходити в музеї, де блукаєш, щиро захоплюючись, а потім ідеш до ресторану й там обідаєш. Але, — він підійшов до столу й знову сів, — якщо картина справді запала тобі в душу, змінила твій світогляд, примусила тебе думати й відчувати інакше, аніж ти досі думав і відчував, то ти не думаєш «о, мені подобається ця картина, бо вона універсальна» або «мені подобається ця картина, бо вона озивається до всього людства». Це не причина, щоб любити витвір мистецтва. Його люблять за таємний шепіт, що звертається до тебе: «Псс, ти. Гей, хлопче. Атож, ти». — Він ковзнув пальцем по вицвілій фотографії — то був дотик людини, яка звикла зберігати речі, дотик без дотику, коли між поверхнею речі і його вказівним пальцем залишається тоненький просвіт, куди можна хіба всунути облатку для причастя. — Це стискання кожного конкретного серця. Твоя мрія. Мрія Велті, мрія Вермеера. Ти бачиш одну картину, я бачу іншу, книжка з мистецтва подає її ще під іншим кутом зору, леді, яка купує в сувенірній крамниці картку з її зображенням, бачить у ній щось абсолютно своє, і я ще не згадую про людей, відокремлених від нас часом, — людей, які жили чотириста років тому й житимуть через чотириста років після того, як ми попрощаємося з життям, — ця картина ніколи не вплине на різних людей однаково, а більшість узагалі не зверне на неї уваги, але справді велика картина достатньо плинна, щоб проникнути у свідомість і серце під багатьма різними кутами унікальними й найрозмаїтішими способами. Твоя, твоя. Мене намалювали для тебе. І — не знаю, зупини мене, якщо я мелю дурниці… — Він витер лоба долонею. — Але Велті полюбляв говорити про об’єкти, що визначають долю людини. Кожен торговець і кожен антиквар визнає, що вони існують. Це речі, які з’являються і які повертаються. Хоч для когось іншого, а не антиквара, це будуть не речі. Це буде місто, колір, час доби. Це той цвях, за який твоя доля може зачепитися й повиснути на ньому.
— Ти говориш, як мій тато.
— Гаразд, скажімо інакше. Хто сказав, що завдяки збігам Бог зберігає свою анонімність?
— Тепер ти й справді говориш, як мій тато.
— А хіба не кажуть, що гравці розуміють такі речі краще, ніж будь-хто інший? Хіба все не варте азарту? Хіба добро іноді не заходить у задні двері?
Мабуть, що так. Я думаю, заходить. Або, якщо процитувати ще один перл парадоксального мислення мого батька: іноді треба програти, для того щоб виграти.
Бо після тієї розмови минув майже рік, протягом якого я майже безперервно мандрував, провівши одинадцять місяців переважно в аеропортах, готелях та інших місцях, де люди надовго не затримуються, стоянка таксі, зліт, посадка, пластикові підноси й затхле повітря, прогнане крізь вентиляційні зябра салону, і хоч іще навіть до Дня подяки далеко, вже горять святкові вогники й лунає музика легких різдвяних наспівів, таких як «Tannenbaum» Вінса Ґваральді та «Зелені рукави» Кольтрана в аеропортовому «Старбаксі». І серед багатьох, багатьох речей, про які я мав час подумати (наприклад, заради чого варто жити? Заради чого варто померти? До чого зовсім безглуздо прагнути?), я багато думав про те, що сказав Гобі: про ті образи, які вражають серце й примушують його розквітати, як квітку, образи, що відкривають красу, яку ти можеш шукати все життя й ніколи не знайдеш.
І мені пішов на користь той час, який я прожив у дорозі. Я мусив згаяти рік, що об’їхати майже всю країну й викупити всі ті підробки, які продав, то були делікатні переговори, що їх, як я з’ясував на практиці, було зручніше здійснювати віч-на-віч. Три або чотири поїздки на місяць, Нью-Джерсі та Ойстер-Бей, Провіденс та Нью-Канаан — а потім Маямі, Х’юстон, Даллас, Шарлоттесвіль, Атланта, де на запрошення своєї чарівної клієнтки Мінді, дружини магната з продажу автомобільних частин на прізвище Ерл, я провів три приємні дні в гостьовому будинку їхнього новісінького шато з рожевого каменю, де була власна більярдна, паб «для джентльменів» (зі справжнім барменом, якого доставили сюди з Англії) і закритий тир із рухливими мішенями. Деякі з моїх клієнтів, представників великих інтернет-компаній і хедж-фондів, мали будинки в екзотичних (принаймні для мене) місцях, на Антіґуа, в Мексиці та на Багамах, у Монте-Карло, в Жуан-ле-Пені та в Сінтрі, цікаві місцеві вина та коктейлі, які подавали на садових терасах, затінених пальмами та агавами, з білими парасолями, що лопотіли на вітрі біля басейнів, як вітрила. А між подорожами я ніби опинявся в проміжному стані, як у буддистів, — між життям і смертю, сном і дійсністю, літаючи в сірому реві, милуючись світлом крізь забризкані шибки, спускаючись до дощових хмар і дощів та вниз по ескалаторах до безлічі облич, які чекали на свій багаж, до моторошного потойбічного життя, у простір між землею і не-землею, світом і не-світом, яскраво начищеними підлогами і відлуннями від скляних дахів кафедральних соборів, до безликого світіння зал очікування, до масової ідентичності, частиною якої я не хотів бути й насправді я до неї не належу, хоч почуваюсь так, ніби помер, почуваюсь іншим, я і є інший, й існує певна заціпеніла втіха в поринанні в масову свідомість та виринання з неї, куняючи на шаблонних пластикових кріслах і блукаючи між блискучими рядами дьюті-фрі, і, звичайно, всі зустрічають тебе надзвичайно приязно, коли ти прилітаєш, криті тенісні корти, приватні пляжі, а після обов’язкової приватної екскурсії захоплене розглядання творів Боннара[229] й Вюйяра, легкий ланч біля басейну — чек на велику суму, таксі до готелю й відчуття того, що твій капітал значно зменшився.