Великий зсув. Я не знаю, як його пояснити. Від бажання до небажання, від небайдужості до байдужості.
Та й це ще далеко не все. Шок і аура. Речі стали для мене виразнішими і яскравішими, і я почуваю себе на межі чогось невимовного. Закодовані послання в журналах на борту літаків. Енергетичний щит. Турбота без компромісів. Електрика, кольори, яскравість. Усе вказує на щось інше. У Ніцці, лежачи на своєму ліжку в готельному номері кольору печива, з балконом на Англійську набережну, я дивився на хмари, які відбивалися на розсувних вікнах, і дивувався, як навіть мій смуток може перетворитися на щасливе відчуття, як килим, простелений від стіни до стіни, та меблі у фальшивому стилі бідермаєр[230] і лагідне мурмотіння французького диктора на «Canal Plus» здаються саме тим, чого потребуєш.
Я й забув би, але не можу. Цей звук гуде, як камертон. Він весь час тут, весь час зі мною.
Білий шум, безликий рев. Оглушливий гуркіт посадкових терміналів. Але навіть ці замкнені в собі місця насичені значенням, вони виблискують ним і гримлять. «Скай Молл». Портативні стереосистеми. Дзеркальні ряди «Драмбуї», «Танкерея» і «Шанелі № 5». Я дивлюся на відсторонені обличчя інших пасажирів, що тягнуть свої валізи, свої рюкзаки, човгають, поспішаючи до виходу, — і думаю про те, що сказав Гобі: краса змінює суть реальності. І я думаю також про набагато більш звичну для нас мудрість а саме: гонитва просто за красою — це пастка, пряма стежка до гіркоти й смутку, що красу треба поєднувати з чимось більш значущим.
Але що це таке? Чому я такий, яким я є? Чому мені подобається все погане і я байдужісінький до всього доброго? Або, якщо висловитись інакше, як я можу водночас бачити: все, що мені подобається і що я люблю, є ілюзією — і водночас знати: саме задля цього й варто жити?
Джерело великого смутку, яке я лише починаю розуміти: ми не можемо обирати собі серця. Ми не можемо примусити себе прагнути до того, що добре для нас або для інших людей. Ми не обираємо, якими ми є.
Бо хіба не втовкмачують у нас постійно, від самого дитинства, незаперечну культурологічну банальність? Від Вільяма Блейка до Леді Ґаґи, від Руссо до Румі, до «Тоски» й містера Роджерса нам передають дивовижно однакове послання, яке приймають від вищих сфер: коли ви сумніваєтесь, що вам робити, як вирішити, що для вас добре? Кожен психіатр, кожен радник, кожна диснеївська принцеса знає відповідь: «Будь собою. Слухайся свого серця».
Але саме тут виникає проблема, яку я хотів би, аби хтось мені пояснив: а що як я наділений серцем, якому не можна довіряти? Що коли серце, з власних незбагненних причин, заведе тебе зі свого хотіння й крізь хмару осяйних ілюзій далеко від здоров’я, домашнього затишку, громадянської відповідальності й надійних соціальних зв’язків до осяйної руїни, самознищення, катастрофи? Може, Кітсі має рацію? Якщо твоє найглибше «я» співає й кличе тебе просто в полум’я, то чи не ліпше відвернутися? Заліпити вуха воском? Знехтувати всі заклики до ілюзорної слави, з якими твоє серце звертається до тебе? Звернути на той курс, який неодмінно приведе тебе до норми, нормованого робочого графіка й регулярних медичних оглядів, стабільних людських взаємин і сталого просування дорогою кар’єри, до «New York Times» і недільного пізнього сніданку, до всіх тих видів діяльності, які даватимуть тобі надію стати кращою людиною? Чи брати приклад із Бориса — кидатися головою вперед і зі сміхом у священне божевілля, що кличе тебе на ім’я?
230
Бідермаєр — художній стиль (виник у ХІХ столітті) у німецькому та австрійському мистецтві (архітектура й дизайн).