Але що ця картина розповідає про самого Фабриціуса? Вона нічого не каже про його релігійні погляди, любовні порухи душі, родинні стосунки; нічого — про його страх перед державою, про прагнення зробити кар’єру або про його пошану до багатства й могутності. Ми тут бачимо лише маленьке серцебиття й самотність, чисту, освітлену сонцем стіну й відчуття неможливості втекти. Час, що не рухається, час, який не можна назвати часом. І в цьому клаптику світла стійко завмер маленький бранець. Я згадую одну річ, яку читав про Сарджента[231]: малюючи портрети, Сарджент завжди намагався побачити в натурнику якусь тварину (коли я довідався про цю його схильність, то став пильніше придивлятися до його картин і чимало розгледів у його працях: довгі лисячі носи й настовбурчені вуха в його багатих спадкоємиць, кролячі зуби в інтелектуалів і лев’ячі риси у великих промисловців, круглі личка дітей, схожі на совині). І в цьому маленькому незвичайному портреті важко не побачити людину. Людину горду, вразливу. Один бранець дивиться на іншого.
Але хто знає, який намір був у Фабриціуса? Його праць лишилося так мало, що не можна навіть здогадатися. Пташка дивиться на нас. Вона не ідеалізована й не гуманізована. Вона залишається пташкою. Спостережливою, смиренною. Тут немає ні моралі, ні історії. Є лише два провалля: між художником і прикутою до стіни пташкою; між тим, якою він показує нам пташку, і тим, якою ми її бачимо через кілька століть.
І це для науковців важливе новаторське володіння пензлем і використання світла, історичний вплив та унікальне значення картини для голландського мистецтва. Для мене — ні. Як сказала мати багато років тому, моя мати, яка ще дитиною полюбила цю картину, лише побачивши її репродукцію в книжці з бібліотеки округу Команчі: значення не має ваги. Історичне значення вбиває витвір мистецтва. Через неподоланні відстані — відстань між пташкою і художником, картиною і тим, хто на неї дивиться, я однаково чую її поклик через чотири століття, оце її, як висловився Гобі, «гей, хлопче!», його однаково впізнаєш й однаково ні з чим не переплутаєш. Він там, в очищеній світлом атмосфері, в тих мазках пензля, які художник дозволяє нам побачити зблизька такими, як вони є, зблисками пігменту, видимими слідами від доторків пензля, а потім на відстані відкривається диво або жарт, як назвав його Горст, хоч насправді це водночас те й інше, перетворення, де фарба є фарбою, але водночас і перами та кістками. Це те місце, де реальність зустрічається з ідеалом, коли жарт стає серйозним, а все серйозне перетворюється на жарт. Це та магічна точка, де кожна ідея і її протилежність однаково правдиві.