І я сподіваюся, що тут відкривається якась більша істина про страждання або принаймні про те, як я його розумію, — хоч я прийшов до усвідомлення, що єдині істини, які важать для мене, це ті, яких я не розумію і зрозуміти не можу. Таємничі, неоднозначні, непоясненні. Які не складаються в історії, не мають історії. Зблиск світла на ледь помітному ланцюжку. Світлова пляма на жовтій стіні. Самотність, яка відокремлює кожне живе створіння від кожного іншого живого створіння. Печаль, невідокремна від радості.
А що якби цього щиглика (а з жодним іншим його не сплутаєш) ніколи не спіймали або він не народився в полоні і не сидів отак, видимий усім, у якомусь домі, де його побачив художник Фабриціус? Він, либонь, так ніколи й не зрозумів, чому його примушують жити в таких муках: приголомшений шумом (який я можу собі уявити), напівзадушений димом, наляканий гавканням собак, змушений вдихати сморід кухні, слухати, як його дражнять пияки й діти, літати на крихітну відстань, обмежену таким коротким ланцюжком. Але навіть дитина спроможна оцінити його гідність: наперсток хоробрості, пух і вкриті пір’ям кісточки. Не боязка пташка, навіть не сповнена безнадії, а незворушна істота, що чіпко тримається за своє місце в цьому світі.
І я все частіше думаю про це її небажання покинути світ. Бо наплювати мені на те, що кажуть люди і як часто вони це повторюють: ніхто й ніколи не переконає мене, що життя — це велика винагорода. Ось у чому правда: життя — це катастрофа. Головний факт нашого існування — біганина, спрямована на те, щоб прогодувати себе й знайти друзів, і робити все, що ми робимо, — це катастрофа. Забудьте всю безглузду нісенітницю в дусі «Нашого міста»[232], яку всі розповідають: про диво народження дитини, про радість милуватися звичайною квіткою, про те, Яке Прекрасне й Неймовірне Це Життя й таке інше. Для мене — і я вперто повторюватиму це до смерті, аж доки впаду додолу своїм невдячним нігілістичним обличчям і надто ослабну, щоб це казати: ліпше ніколи не народжуватись, ніж народитися в цій стічній канаві. У вигрібній ямі лікарняних ліжок, трун і розбитих сердець. Ані вирватися на свободу, ані попросити когось про щось, ані, як казала Ксандра, «почати все заново», нічого не чекає тебе попереду, крім старості і втрат, ніякої дороги, лише та, що веде до смерті.
[ «Служба скарг і зауважень!» — пам’ятаю, як у дитинстві бурчав Борис якось пополудні в його домі, коли ми обговорювали досить метафізичну тему про наших матерів: чому вони, янголи, богині, мусили померти, тоді як наші жахливі батьки процвітають, пиячать, вештаються туди-сюди, витворяють казна-що, все руйнують без найменшої шкоди для свого здоров’я? «Вони забрали не тих, кого треба було! Вони зробили помилку. У цьому світі панує несправедливість! Кому ми можемо поскаржитися в цьому вошивому місці? Хто тут розпоряджається?»]
І, можливо, безглуздо й далі базікати в такому тоні, хоч яка різниця, адже ніхто цього ніколи не прочитає, — але чи має якийсь глузд усвідомлювати, що життя закінчується погано для нас усіх, навіть найщасливіших, і наприкінці ми втрачаємо все, що має якесь значення, а проте водночас знати, що всупереч тому, як жорстоко організована гра, можна грати в неї навіть із певною радістю?
Здається невиправною химерою шукати в цьому якийсь глузд. Можливо, я бачу тут якусь систему, бо вдивляюся в неї досить довго. Але знову ж таки, перефразовуючи Бориса, я бачу глузд тому, що він тут є.
І я написав ці сторінки, намагаючись бодай у чомусь трохи розібратись. Але з іншого боку, я не хочу розбиратися ні в чому, щоб не спотворити всі факти. Я можу тільки напевне сказати, що ще ніколи так гостро не відчував таємничість майбутнього. Не відчував, як швидко спливають години, як мене тіпає лихоманка часу. Сили невідомі, не обрані, не бажані. І я вже так давно перебуваю в мандрах, передсвітанкові готелі в чужих містах, так давно в дорозі, що я почуваю вібрацію у своїх кістках, у своєму тілі, яка відбувається з реактивною швидкістю, відчуття безперервного польоту над континентами та часовими зонами, що триває ще довго після того, як я виходжу з літака й підходжу до наступної реєстраційної стійки, привіт, мене звуть Емма/Селіна/Чарлі/Домінік, ласкаво просимо туди-то! Вимучені усмішки, підпис тремтячою рукою, опускання чергових штор, укладання на ще одному чужому ліжку, чужа кімната знов обертається навкруг мене, хмари й тіні, нудота, що майже приносить полегкість, відчуття, що ти помер і летиш на небо.
Лише вчора мені приснився сон — дорога і змії, смугасті, отруйні, з пласкими головами, схожими на наконечник стріли, а проте, хоч вони й були дуже близько, я не боявся їх, анітрохи не боявся. А в моїй голові лунав рядок із якогось вірша: «Ми поруч із тобою, не вмирай»[233]. Ось яку науку здобуваю я в затінених готельних кімнатах із яскраво освітленими міні-барами й чужоземними голосами в коридорі, де межа між світами стає дуже тонкою.
232
«Наше місто» — п’єса американського драматурга Торнтона Вайлдера про життя провінційного містечка, написана 1938 р. і того ж року відзначена Пулітцерівською премією.