Я розгублено подивився вбік. Чи не жартує він?
— Пробач. — Він на мить заплющив очі, потім розплющив їх. — Не звертай на мене уваги. Велті, — він подивився на перстень у себе в долоні, — був моїм діловим партнером.
Був? Годинник із місячним циферблатом задеренчав у тиші своїми трибами та ланцюжками, важкий, схожий на річ капітана Немо, перш ніж віддзвонити чверть години.
— Он як, — сказав я. — А я думав…
— Ні. Мені шкода. А ти не знав? — додав він, пильно подивившись на мене.
Я подивився вбік. Я не усвідомлював, як мені хотілося знову побачити старого. Попри те що я бачив і що я знав, я все ж зберігав дитячу надію, що він у чудесний спосіб вижив, як виживає вбивця на телебаченні, який після рекламної паузи виявляється живим і спокійно лікується в лікарні.
— А як ця річ потрапила до тебе?
— Що? — заскочено перепитав я.
Я звернув увагу на те, що стрілки годинника показували десяту годину, невідомо, чи то ранку, чи то вечора, тобто дуже далеко від точного часу.
— Ти сказав, він сам передав його тобі?
Я незручно засовався.
— Так. Я…
Я знову відчув шок, довідавшись про його смерть, так ніби втратив його вдруге, і сприймав його смерть під зовсім іншим кутом зору.
— Він був при свідомості? Він розмовляв із тобою?
— Так, — почав я, а тоді замовк.
Я почувався нещасним. Перебування у світі старого, посеред його речей — у сонній підводній атмосфері цієї кімнати, її запилюженого оксамиту, її розкоші, її тиші, — зробило дуже гострим відчуття його втрати.
— Я радий, що він був не сам, — сказав Гобі. — Йому було б дуже тяжко.
Він затис перстень у руці, підніс кулак до рота й подивився на мене.
— О Господи. Та ти ж зовсім малюк, — сказав він.
Я ніяково всміхнувся, не знаючи, як мені на це відповісти.
— Пробач, — сказав він більш діловим тоном, певно, бажаючи мене підбадьорити. — Розумієш, я знаю, як йому було зле, я бачив його тіло. — Він, здавалося, шукав потрібні слова. — Перш ніж вони тебе туди кличуть, вони підчищають їх, як можуть, і застерігають, що видовище буде не з приємних. Ви й самі це розумієте, звичайно ж, але не можете підготувати себе до чогось подібного. Кілька років тому нашій крамниці дісталася ціла добірка фотографій Метью Бреді[27] — сцени з Громадянської війни, такі жахливі, що нам було дуже нелегко продати їх.
Я не сказав нічого. Я не мав звички втручатися в розмову дорослих, крім «так» або «ні», коли на мене тиснули, та все одно я був приголомшений. Упізнати тіло моєї матері викликали її друга Марка, який був лікарем, але ніхто мені про це багато не розповідав.
— Пам’ятаю, якось я читав оповідання про солдата, це було, здається, в битві під Шайло[28]. — Він звертався до мене, але не приділяв усієї своєї уваги мені. — Чи то під Ґеттісберґом? Солдат там так збожеволів від шоку, що почав ховати на полі битви птахів і білок. Під час перехресного вогню гинуло також багато малих звірят. Безліч крихітних могилок.
— Під Шайло за два дні загинуло двадцять чотири тисячі людей, — вихопилося в мене.
Його погляд тривожно зупинився на мені.
— П’ятдесят тисяч полягли під Ґеттісберґом. Це стало результатом застосування нової зброї. Куль Міньє та магазинних гвинтівок. Тому там і поклали стільки трупів. У нас в Америці була окопна війна ще до Першої світової. Більшість людей про це не знають.
Я бачив, що він не певний, як зреагувати на мої слова.
— Ти цікавишся Громадянською війною? — запитав він після тривалої паузи.
— Можна сказати й так, — різко відповів я.
Я знав багато про польову артилерію федеральної армії, бо писав на цю тему роботу, так напхавши її технічними подробицями й фактами, що вчитель наказав мені переписати її, і я також знав про фотографії вбитих під Антіетамом, які зробив Бреді: я бачив ці фото в Інтернеті, знімки хлопців, залитих кров’ю під носом і біля рота.
— Ми з класом шість тижнів вивчали добу Лінкольна.
— Бреді мав фотостудію недалеко звідси. Ти коли-небудь її бачив?
— Ні.
У мені мало не виникла якась думка, щось істотне й невисловлюване, пов’язане зі згадкою про тих солдатів із блідими обличчями. Але думка відразу й зникла, лишився тільки образ: мертві розкарячені хлопці, що дивляться в небо.
Мовчанка, яка запала, була нестерпно болісною. Схоже, жоден із нас не знав, що говорити далі. Зрештою Гобі переклав ногу на ногу.
— Я хочу сказати, пробач мені, що я тобі про це нагадую, — сказав він, затинаючись.
27
Метью Бреді (1822–1896) — один із перших американських фотографів, відомий своїми знімками Громадянської війни.