— Ясно, зможу, — сказав Енді, зробивши глибокий ковток кави. — А як надовго?
— Я не знаю.
Залежно від того, скільки в мене забере пересадка на Чотирнадцятій вулиці, можливо, я дістануся до центру хвилин за сорок п’ять. Автобусом у буденний день їхати буде ще довше.
— На три години?
Він скривився; якщо його мати буде вдома, вона почне розпитувати його.
— Що я їй скажу?
— Скажи їй, мене затримали в школі або щось таке.
— Вона подумає, ти потрапив у якусь халепу.
— А їй хіба не все одно?
— Так, але я не хотів би, щоб вона зателефонувала до школи, аби довідатися, що там сталося.
— Скажи їй, я пішов у кіно.
— Тоді вона запитає, чому я не пішов із тобою. Я скажу їй, що ти в бібліотеці.
— Це така очевидна брехня.
— Гаразд, чому нам тоді не сказати їй, що твій куратор від соціальної служби призначив тобі термінове побачення? Або що ти вирішив вихилити двійко коктейлів у барі готелю «Four Seasons»?
Він передражнював свого батька. Враження було таким сильним, що я засміявся.
— Fabelhaft[34], — відповів я голосом містера Барбура. — Дуже смішно.
Він стенув плечима.
— Головна зала відчинена сьогодні до сьомої, — сказав він своїм звичайним, тягучим і безвиразним голосом. — Але я не знаю, до якої зали ти пішов, бо ти забув сказати мені про це.
Двері відчинилися швидше, ніж я сподівався, тоді як я дивився вниз по вулиці й думав про щось інше. Цього разу він був чисто поголений, пахнув милом, його довге сиве волосся було акуратно зачесане назад і закладене за вуха; і одягнений він був так само шикарно, як містер Блеквелл, коли я вперше його побачив.
Його брови підскочили вгору. Він, вочевидь, був здивований побачити мене.
— Привіт!
— Я прийшов невчасно? — запитав я, дивлячись на білосніжну манжету його сорочки, гаптовану червоними китайськими літерами, такими дрібними й стилізованими, що їх було майже не видно.
— Аж ніяк! Правду кажучи, я сподівався, що ти нас навідаєш.
На ньому були червона краватка з блідо-жовтим візерунком, чорні оксфордські черевики, чудово скроєний темно-синій костюм.
— Прошу, заходь.
— Ви кудись ідете? — запитав я, боязко подивившись на нього.
Костюм зробив його іншим чоловіком, менш меланхолійним і неуважним, більш енергійним — не схожим на Гобі мого першого візиту, такого собі елегантного, але занедбаного білого ведмедя.
— Так, іду. Але не тепер. Сказати правду, у нас тут казна-що коїться. Але байдуже.
Що він мав на увазі? Я пішов за ним у середину дому — через ліс майстерні, ніжки від столів та розламані стільці і далі через похмуру вітальню на кухню, де тер’єр Космо бігав туди-сюди й скавулів, цокаючи кігтями по плитці. Коли ми туди увійшли, він ступив на кілька кроків назад й агресивно подивився на нас.
— Чому він тут? — запитав я, нахилившись, щоб погладити йому голову, а потім відсмикнув руку, коли він сахнувся від мене.
— Що? — запитав Гобі.
Він здавався стурбованим.
— Космо. Він не хоче бути з нею?
— Це її тітка. Вона не хоче, щоб він був там.
Він наповнював чайник біля мийки, і я помітив, що чайник тремтів у його руках.
— Тітка?
— Так, — сказав він, поставивши чайник на вогонь, а потім нахилившись, щоб почухати підборіддя собаці. — Бідолашна жабко, ти тепер не знаєш, що робити, чи не так? Марґарет дотримується дуже суворих поглядів на перебування собак у кімнаті хворого. Звичайно, вона має слушність. А тепер і ти з’явився, — сказав він, подивившись через плече дивним веселим поглядом. — Знову тебе викинуло на наш берег. Піппа тільки про тебе й говорить відтоді, як ти її навідав.
— Справді? — радісно запитав я.
— «Де той хлопець?» «До мене приходив хлопець». Учора вона сказала мені, що ти сюди прийдеш іще, — промовив він із теплим і дзвінким сміхом. — І опа — ти вже тут.
Він підвівся, хруснувши коліньми й витерши зап’ястком свій бугруватий білий лоб.
— Якщо ти трохи почекаєш, то зможеш увійти до неї й побачити її.
— Як вона почувається?
— Набагато краще, — сказав він переконано, не дивлячись на мене. — Так багато всього сталося. Тітка забирає її до Техасу.
— Техасу? — перепитав я після приголомшеної паузи.
— Боюся, що так.
— Коли?
— Післязавтра.
— Ні!
Він скривив гримасу, але вона моментально розгладилася.
— Так, я збираю їй речі в дорогу, — сказав він веселим голосом, що не відповідав виразові горя, який ковзнув по його обличчю. — До неї весь час приходили люди. Друзі зі школи — власне, це перша спокійна хвилина, яку ми маємо за тривалий час. Цей тиждень був дуже клопітним.