— Твоя мати також померла? — боязко запитала вона.
— Так.
— Моя мати померла вже давно. — Вона замислилася на мить. — Я не можу пригадати коли. Вона померла одного року після моїх весняних канікул, так що я втратила свої весняні канікули й тиждень після весняних канікул теж. Ми школою збиралися на екскурсію в Ботанічні сади, але мені не пощастило її здійснити. Мені дуже бракує мами.
— Чому вона померла?
— Вона хворіла. Твоя мати також хворіла?
— Ні. Вона стала жертвою нещасного випадку. — Але мені не хотілося більше говорити на цю тему. — В усякому разі, вона дуже любила коней, моя мама. Коли вона була підлітком, вона мала коня, який іноді почувався самотнім. І він любив підходити до будинку, класти голову на підвіконня й дивитися, що там відбувається всередині.
— Як його звали?
— Палітра.
Я любив, коли мати розповідала мені про стайні в Канзасі: на балках там сиділи сови та кажани, коні іржали й форкали. Я знав імена всіх коней і собак її дитинства.
— Палітра! Він був різнокольоровим?
— Він був плямистий, можна сказати так. Я бачив його фотографії. Іноді — влітку — він приходив і дивився на неї, коли вона дрімала пополудні. Вона чула, як він дихає під самими шторами.
— Це так приємно! Я люблю коней. Просто…
— Що?
— Я хочу залишитися тут! — У неї мало не бризнули сльози. — Я не знаю, чому я повинна їхати!
— А ти скажи їм, що хочеш залишитися.
Коли наші руки доторкнулися? Чому її рука була такою гарячою?
— Я їм сказала! Але всі думають, мені буде краще там.
— Чому?
— Я не знаю, — сказала вона роздратовано. — Там спокійніше, кажуть вони. Але я не люблю спокій, я люблю слухати всілякі звуки.
— Мене також хочуть забрати звідси.
Вона сперлася на лікоть.
— Ні! — сказала вона стривоженим голосом. — Коли?
— Я не знаю. Скоро, я думаю. Я повинен жити зі своїм дідом і бабусею.
— Он як, — журливо сказала вона, відхилившись на подушки. — Я не маю ані діда, ані бабусі.
Я просунув свої пальці між її пальцями.
— Мої дід і бабуся — люди не дуже приємні.
— Мені шкода.
— Ет, пусте, — сказав я таким нормальним голосом, яким міг, хоч моє серце стугоніло так, що я відчував, як пульс стрибає в кінчиках моїх пальців. Її рука в моїй була оксамитовою, гарячою і трохи липкою.
— А ти не маєш інших родичів?
Її очі були такими темними в блідому світлі з вікна, що здавалися зовсім чорними.
— Ні. Хоча… — Чи вважати родичем батька? — Ні, не маю.
Запала тривала мовчанка. Ми досі були з’єднані навушниками: один у її вусі, другий — у моєму. Співали морські мушлі. Співали янгольські хори й перли. Перебіг подій несподівано вповільнився; було таке враження, ніби я забув, як правильно дихати; знову й знову ловив себе на тому, що затримую дихання, а потім повітря вилітає з мене хрипко й надто гучно.
— Що це була, ти сказала, за музика? — запитав я, аби що-небудь сказати.
Вона сонно всміхнулася й потяглася до загостреного, не апетитного на вигляд льодяника, який лежав на клаптику фольги на її нічному столику.
— Палестріна, — сказала вона, застромивши льодяника в рот. — Висока меса. Чи щось подібне. Усі ці твори дуже схожі.
— Тобі вона подобається? — запитав я. — Твоя тітка?
Вона дивилася на мене кілька довгих тактів. Тоді акуратно поклала льодяник на фольгу і сказала:
— Вона здається приємною жінкою. Я думаю. Проте я зовсім її не знаю. І це мене бентежить.
— Але чому ти повинна їхати?
— Ідеться про гроші. Гобі нічого вдіяти не може — він мені не справжній дядько. Він лише прикидається моїм дядьком, каже вона.
— Я хотів би, аби він був тобі справжнім дядьком, — сказав я. — Я хочу, щоб ти залишалася тут.
Несподівано вона сіла, обхопила мене руками й поцілувала; і вся кров прилинула до моєї голови, то було таке відчуття, ніби я падав із високої скелі.
— Я…
Мене опанував жах. У своєму очманінні я простяг руку, щоб витерти з губів поцілунок, — але він не був ані мокрим, ані вологим, і я відчував, як він горить на тильному боці моєї долоні.
— Я не хочу, щоб ти звідси поїхала.
— Я теж не хочу нікуди їхати.
— Ти пам’ятаєш, що мене бачила?
— Коли?
— Саме перед тим.
— Ні.
— А я тебе пам’ятаю, — сказав я. У якийсь спосіб моя рука знайшла дорогу до її щоки, і я незграбно відсмикнув її і притиснув до свого боку, стиснувши пальці в кулак і майже сівши на нього. — Я там був.
І саме тут я помітив, що Гобі стоїть у дверях.