— Привіт, давня любове моя. — І хоч тепло в його голосі було переважно адресоване їй, я знав, що частина його призначалася й для мене. — Я ж тобі сказав, що він повернеться.
— Казав! — сказала вона, сідаючи в ліжку. — Він тут.
— То ти слухатимеш мене наступного разу?
— Я тебе слухала. Але я тобі не повірила.
Кінчик штори ковзнув по підвіконню. Я наче в тумані чув, як співає за вікном вуличний рух. Сидячи на краєчку її ліжка, я почувався так, ніби настала та мить, коли сон переходить у денне світло й, перш ніж змінитися, ці два стани зливаються докупи, перетворюються на туманну й плинну ейфорію: дощове світло, Піппа в ліжку, Гобі в дверях і її поцілунок (з тим дивним присмаком, який, тепер я розумію, був присмаком льодяника з морфієм), що прилип до моїх губ. Проте я не переконаний, що навіть морфієм можна було пояснити те, як легко я почувався в ті хвилини, як був огорнутий щастям і красою. У напівзабутті ми попрощалися (ми не пообіцяли писати одне одному; либонь, вона була ще надто слабка для цього), і я опинився в коридорі, де вже стояли медсестра й тітка Марґарет, розмовляючи голосно й спантеличено, і я відчув на своєму плечі важку руку Гобі, то був сильний заспокійливий потиск, наче якір, який давав мені знати, що все буде о’кей. Я не відчував такого доторку до себе, відколи померла моя мати, — дружнього, заспокійливого посеред плутаних подій, — і, як приблудний собака, що тужить за любов’ю, я відчув, як мене опанувало глибоке почуття відданості, несподівана переконаність зі слізьми на очах у тому, що це місце добре, цей чоловік надійний і я можу довіряти йому, ніхто мене тут не скривдить.
— О, — скрикнула тітка Марґарет, — ти плачеш? Ви це бачите? — звернулася вона до молодої медсестри (яка кивала головою, всміхалася, намагалася вгодити, явно перебуваючи під її чарами). — Який же він чудовий хлопець! Ти сумуватимеш за нею, чи не так? — Її усмішка була широкою і впевненою в собі, у своїй порядності й справедливості. — Ти обов’язково маєш нас навідати. Я завжди з великою радістю приймаю гостей. Мої батьки… вони мали один із найбільших тюдорівських будинків у Техасі…
І вона базікала, налаштована приязно, як папуга. Але я вже присягнув на вірність іншій. І смак Піппиного поцілунку — гірко-солодкий і дивний — залишався зі мною, поки я повертався додому, до передмістя, сонно розхитуючись в автобусі, танучи від щастя та від смутку, від зоряного болю, який підіймав мене над вітряним містом, наче паперового змія: моя голова була в дощових хмарах, а серце в небі.
Я тяжко переживав думку про її від’їзд. Я не міг про це думати. У той день, коли вона мала від’їхати, я прокинувся з болем у серці. Дивлячись на небо над Парковою авеню, темно-синє й погрозливе, прямісінько з пейзажів Голгофи, я уявляв, як вона дивиться на це саме небо з вікна свого літака, — і, коли ми з Енді йшли до автобусної зупинки, опущені очі та похмурі обличчя перехожих, здавалося, віддзеркалювали й побільшували мій смуток через неминучу розлуку з нею.
— Еге ж, у Техасі нудьга, — сказав Енді, шморгаючи носом; очі в нього були рожеві й стікали слізьми від пилку, тож він був іще більше схожий на лабораторного щура, ніж зазвичай.
— Ти там був?
— Атож — у Далласі. Дядько Гаррі й тітка Тесс жили там певний час. Там немає інших розваг, крім ходіння в кіно, й ти нікуди не можеш піти пішки, треба, щоб хтось повіз тебе на автомобілі. Вони також мають гримучих змій і смертні вироки, які я вважаю примітивними й неетичними в дев’яносто восьми відсотках випадків. Але для неї, можливо, там буде й краще.
— Чому?
— Насамперед клімат, — сказав Енді, сякаючи носа в один з носовичків із пресованої бавовни, який він щоранку витягав із шухляди у своїй шафі. — Люди швидше одужують у теплому кліматі. Саме тому мій дід Ван дер Плейн перебрався жити до Палм-Біч.
Я промовчав. Я знав, що Енді можна довіряти; я цінував його думку, а проте, розмовляючи з ним, іноді почувався так, ніби розмовляю з однією з комп’ютерних програм, які імітують людські відповіді.
— Якщо вона житиме в Далласі, то хай неодмінно піде до Музею природи й науки. Хоч, можливо, він видасться їй маленьким і несучасним. У тамтешньому IMAX навіть 3D немає. Вони також беруть додаткову плату за прохід до планетарію, а це безглуздя, бо їхній планетарій навіть порівнювати не можна з Гейденським[35].
— Гм…
Іноді я питав себе, чи існує спосіб виштовхати Енді з його башти для задротів-математиків? Цунамі? Напад десептиконів?[36] Ґодзілла[37] на П’ятій авеню? Він був планетою без атмосфери.