Це було для мене трохи несподівано.
— Ключ? — запитав я.
— Ми не можемо зайти до помешкання, — сказала Ксандра напрямки. — Ми вже намагалися.
— Річ у тому, Тео, — сказав батько чистим і сердечним тоном, діловито пригладивши рукою волосся, — що мені треба зайти до нашої квартири на Саттон-плейс і побачити, що там коїться. Я впевнений, там страшний рейвах і хтось повинен навести там бодай якийсь лад.
«Якби ти не тримала речі в такому жахливому рейваху…» Саме ці слова я почув від батька — він горлав на мою матір, коли десь за два тижні до того, як він зник, вони зчинили найбільшу сварку, яку я будь-коли чув, через те що сережки з діамантами та смарагдами, які належали моїй матері, зникли з таці на її нічному столику. Мій батько (весь червоний, передражнюючи її саркастичним фальцетом) сказав, що це її провина, що їх, напевне, поцупила Чінція або чорти його батька знають хто, нічого було залишати коштовність лежати просто так, де всі бачать, і, можливо, це навчить її ліпше берегти свої речі. А мати, з побілілим від гніву обличчям, нагадала холодним голосом, що вона зняла сережки ввечері в п’ятницю, а Чінція після того не приходила.
«Що ти, в біса, хочеш сказати?» — заволав батько.
Мовчанка.
«Отже, ти мене вважаєш злодієм, так? Ти звинувачуєш власного чоловіка, що він украв у тебе цінну прикрасу? Що за нісенітниця? Тобі слід звернутися до психіатра. Ти потребуєш професійної допомоги…»
Проте зникли не тільки коштовні сережки. Після того як він зник сам, виявилося, що зникли також гроші й античні монети, що належали її батькові. І моя мати поміняла замки й попередила Чінцію та швейцарів, щоб вони його не пускали до помешкання, якщо він прийде, коли вона на службі. Але, звичайно, тепер усе було інакше й ніщо не могло перешкодити йому ввійти до квартири, переглянути її речі і зробити з ними все, що він побажає. Поки я стояв, дивлячись на нього й думаючи про те, що повинен йому сказати, кілька речей промайнули у мене в голові, і головною серед них була картина. Протягом кількох тижнів щодня я говорив собі, що маю піти й подбати про неї, якось винести її звідти, але все відкладав цю справу й відкладав, і ось тепер він з’явився.
Батько все ще не відривав від мене усміхненого погляду.
— Ну як, друзяко? Ти нам допоможеш?
Можливо, він справді вже не пив, але все його колишнє вечірнє бажання випити досі було на його обличчі, шорстке, як наждак.
— У мене немає ключа, — сказав я.
— Ну гаразд, — не розгубився мій батько. — Ми знайдемо слюсаря. Ксандро, дай мені телефон.
Я міркував швидко. Я не хотів, щоб вони зайшли до квартири без мене.
— Хосе або Золотце можуть відчинити для нас двері, — сказав я. — Якщо я піду з вами.
— Тоді гаразд, — сказав мій батько. — Ходімо.
З його тону я запідозрив: він розуміє, що я йому збрехав про ключ (надійно схований у кімнаті Енді). Я розумів також, що він не має особливої охоти звертатися до консьєржів, адже більшість хлопців, які працювали в нашому будинку, не вельми приязно ставилися до мого батька, бо здебільшого бачили його п’яним як чіп. Але я зустрів його погляд так безвиразно, як тільки міг, і зрештою він стенув плечима й відвернувся.
— Hola, Jose![47]
— Bomba! — вигукнув Хосе, радісно відступивши назад, коли побачив мене на хіднику. Він був наймолодшим і найбадьорішим з усіх консьєржів, завжди прагнув вислизнути геть, перш ніж закінчиться його зміна, щоб пограти у футбол у парку. — Тео! Que lo que, manito?[48]
Його проста усмішка відразу відкинула мене в минуле. Усе було таким, як і раніше: зелений навіс, жовтава тінь, брунатна калюжка, що збирала в себе воду на хіднику. Стоячи перед дверима в стилі арт-деко — вони такі сліпучо-нікелеві, помережані абстрактними сонячними спалахами, їх, ці двері, у кінофільмі тридцятих років могли штовхати енергійні хлопці у фетрових капелюхах, — я пригадував усі ті випадки, коли заходив у дім і зустрічав матір, яка перебирала пошту, чекаючи на ліфт. Вона щойно прийшла зі служби, на високих підборах і з сумочкою в руках, звідкіля визирає букет, який я послав їй на її день народження. «Ні, ти уявляєш? Мій таємний залицяльник знову дав про себе знати».
Хосе, дивлячись повз мене, побачив мого батька й Ксандру, які трохи відстали.
— Хелло, містере Декере, — сказав він більш офіційним тоном, подавши йому руку через моє плече, чемно, але без особливої приязні. — Приємно вас бачити.
Мій батько увімкнув свою Представницьку Усмішку й почав був відповідати, але я надто нервував і перебив його.
— Хосе, — йдучи сюди, я сушив собі голову, пригадуючи відповідні іспанські слова й подумки будуючи речення, — mi papá quiere entrar en el apartamento, le necesitamos abrir la puerta[49]. — Потім я швидко поставив запитання, яке склав заздалегідь: — Usted puede subir con nosotros?[50]