Сьогодні, коли гуртожиток прокинувся й туристи нетвердою ходою попрямували до ванної кімнати, Джул вийшла на вулицю. Вона витратила день, як зазвичай і робила, на самовдосконалення. Вона протягом кількох годин ходила залами Британського музею, вивчаючи назви картин і сьорбаючи різні дієтичні коли з маленьких пляшечок. Годину вона простояла у книгарні, закарбовуючи у пам’ять мапу Мексики, а потім вивчила напам’ять розділ із книжки під назвою «Управління капіталом: вісім основних принципів».
Вона хотіла зателефонувати Паоло, але не змогла.
Вона не відповідатиме на жодні виклики, за винятком того, на який чекає.
Коли Джул виходила з метро поблизу хостелу, задзвонив мобільний. Це була Патті Соколофф. Джул побачила номер і заговорила зі своїм звичним американським акцентом.
Виявилося, що Патті в Лондоні.
Джул цього не очікувала.
Чи зможе Джул зустрітися з нею завтра в «Айві»[13]?
Звісно. Джул сказала, що здивована чути Патті. Вони розмовляли кілька разів невдовзі після смерті Іммі, в той час як Джул бесідувала з поліціянтами та відправляла речі з лондонської квартири Іммі, а Патті піклувалася про Ґіла у Нью-Йорку. Однак усі ті напружені розмови скінчилися кілька тижнів тому.
Зазвичай Патті була діловою та балакучою, але сьогодні вона здавалася пригніченою, а у її голосі не було звичної жвавості.
— Мені слід тобі сказати, — мовила вона, — що я втратила Ґіла.
Це був шок. Джул уявила роздуте сіре обличчя Ґіла та маленьких песиків, про яких він дбав. Він дуже їй подобався. Вона не знала, що він мертвий.
Патті пояснила, що Ґіл помер два тижні тому від серцевої недостатності. Усі ті роки ниркового діалізу — і серце його вбило. Або, можливо, казала Патті, через самогубство Іммі він не хотів більше жити.
Вони трохи поговорили про хворобу Ґіла і про те, яким чудовим він був, а ще про Іммі. Патті була вдячна Джул за допомогу в упорядкуванні доччиних речей у Лондоні, коли подружжя Соколофф не могло виїхати з Нью-Йорку.
— Я знаю, для мене подорожувати — дивно, — сказала Патті, — але після усіх тих років піклування про Ґіла, я не можу залишатись у квартирі на самоті. У ній повно його речей та речей Іммі. Я збиралася…
Її голос замовк, а потім вона заговорила знову, енергійно та з новою силою.
— У будь-якому разі моя подруга Ребекка мешкає в Гемпширі, й вона запропонувала мені скористатися її гостьовим котеджем, де зможу відпочити та загоїти рани. Вона сказала, що мені треба приїхати. Деякі друзі от просто такі. Я упродовж років не розмовляла з Ребеккою, але відколи вона зателефонувала — незабаром після того, як дізналася про Іммі та Ґіла, — ми одразу ж почали спілкуватися знову. Не просто базікати. Щиро. Ми разом учились у Ґрінбраярі. Думаю, у шкільних друзів є такі собі спогади, вони діляться історіями, що об’єднують їх. Візьмімо вас із Іммі. Ви так чудово потоваришували після того, як були окремо одна від одної.
— Мені дуже, дуже прикро щодо Ґіла, — сказала Джул. Вона справді це відчувала.
— Він увесь час хворів. Так багато пігулок, — Патті замовкла, а коли знову заговорила, її голос був глухим. — Я гадаю, після того, що сталося з Іммі, у його тілі просто не лишилося сили боротися. Він та Іммі — вони були моїми солоденькими цукерочками, — потім її голос знову став діловим та жвавим. — Отже, повертаючись до причини мого дзвінка. Ти прийдеш на ланч, чи не так?
— Я ж сказала, що прийду. Звісно.
— «Айві», завтра о першій. І хочу подякувати тобі за все, що ти зробила для мене і для Гіла, коли померла Іммі. Я навіть маю для тебе сюрприз, — додала Патті. — Таке, що дійсно зможе підбадьорити нас обох. Не спізнюйся.
Коли розмову було закінчено, Джул на якусь хвильку пригорнула телефон до грудей.
Ресторан «Айві» ідеально розташувався у вузькому куточку Лондона. Здавалося, він був дібраний саме під цю ділянку землі. Усередині на стінах вишикувалися портрети та вітражі. У повітрі наче пахло грошима: смаженою бараниною й оранжерейними квітами. Джул вдягнула приталену сукню й взула балетки. До свого студентського макіяжу вона додала червону помаду.
Джул застала Патті, яка чекала на неї, попиваючи воду з келиха. Коли Джул бачила її одинадцять місяців тому, мати Іммі скидалася на жінку з обкладинки. Вона була дерматологом, трохи за п’ятдесят, підтягнутою, за винятком животику. Її шкіра мала вологий рожевий блиск, а волосся було довге, пофарбоване у темно-каштановий колір і завите у вільні локони. А зараз у неї була зачіска боб, а на коріннях волосся посивіло. Її губи здавались опухлими і чоловічими без помади. Як жінки з Верхнього Іст-Сайда, вона була вбрана у вузькі чорні брюки і довгий кашеміровий кардиган, але замість каблуків на ногах були яскраві блакитні кросівки. Джул ледве впізнала її. Коли Джул попрямувала до неї, Патті підвелась і всміхнулася.