— Що таке бабка?
— Ти ніколи її не куштувала? Типу булочки з корицею, тільки більша.
— То ти принесла йому її?
— Я пішла й купила аж шість штук і давала кожного дня по одній, до закінчення зимових канікул. Це була можливість зробити для нього щось, коли зробити, насправді, нічого не можна було… Потім уранці я поїхала, і, коли мама везла мене до коледжу, мені раптом стало страшно. Я не хотіла бачити Вівіан. І Брук. Ба й Ісаака. Коледж здавався безглуздим, типу закінчення школи, де я збиралася вчитися, щоб бути тією дочкою, якою мене хотіла бачити мати. Або тією дівчиною, котрою мене волів бачити Ісаак. Але взагалі не тією, якою я хотіла бути. Щойно мама поїхала, я викликала таксі й рушила до Віньярда.
— Чому туди?
— Втеча. Коли я була малою, ми там відпочивали. Невдовзі за кілька днів сів мій мобільник, і я не заряджала його. Я не хотіла відповідати ні на чиї дзвінки. Знаю, що це звучить егоїстично, але мені довелося вчинити щось радикальне. Через хворого батька я ні з ким не розмовляла про свої проблеми. Єдиний спосіб, у котрий я могла зрозуміти себе, полягав у тому, щоб випробувати те, яким є життя на відстані. Без усіх тих людей, які чогось хочуть від мене, розчаровуються в мені. І тоді я просто лишилася. Я протягом місяця жила в готелі, аж доки не усвідомила, що не повернуся. Я написала батькам імейл, що зі мною все гаразд і що я винаймаю будинок.
— Як вони відреагували?
— Тисяча мільярдів імейлів та повідомлень: «Будь ласка, приїдь додому, лише на кілька днів. Ми сплатимо за літак», «Твій тато хоче знати, чому ти не перетелефонуєш йому». І таке інше. Батьків діаліз завадив їм приїхати до Віньярда, але вони буквально переслідували мене, — Іммі зітхнула. — Я заблокувала їхні повідомлення. Я перестала думати про них. Це здавалося магією — просто вимкнути думки. Якимсь чином можливість не думати про них урятувала мене. Можливо, я жахлива людина, Джул, але то було так приємно — більше не відчувати провини.
— Я не думаю, що ти жахлива людина, — сказала Джул. — Ти хотіла змінити своє життя. Тобі слід було зробити щось екстремальне, аби стати тією, ким ти є.
— Точно, — Іммі мокрою рукою торкнулася коліна Джул. — А як щодо тебе? — Це була типова манера Імоджен: довго розповідати історію, доки ретельно не розбереться в проблемі, а потім, утомившись, ставити питання.
— Я не повернуся, — відповіла Джул. — Ніколи.
— Удома так погано? — запитала Іммі, шукаючи обличчя Джул.
Джул на мить осяяла думка, що хтось зможе полюбити її і що вона зможе себе полюбити та заслуговує на це все. Іммі зможе зрозуміти що завгодно, хай що вона скаже зараз. Що завгодно.
— Ми однакові, — наважилася Джул. — Я не хочу бути тією людиною, якою я ставала. Хочу бути тією, котрою є зараз тут, із тобою, — це була настільки щира заява, наскільки вона була здатна.
Іммі нахилилась і поцілувала Джул у щоку.
— По усьому світу є лайнові сім’ї.
Слова вилетіли з вуст Джул.
— Ми зараз сім’ї одна одної. Я твоя, і ти можеш бути моєю.
Вона чекала. Дивилася на Іммі.
Імоджен мала сказати, що вони як сестри.
Імоджен мусила сказати, що вони будуть друзями на все життя і що так, вони — сім’я.
Вони щойно так відверто поговорили, й Імоджен мала пообіцяти, що вона ніколи не залишить Джул, як щойно покинула Форреста, як покинула матір і батька.
Натомість Іммі лагідно всміхнулася. Потім вона вилізла з гарячої ванни і пішла до басейну в своєму крицевому купальнику. Вона усміхнулася до хлопців, які дуріли на мілині. Американські підлітки.
— Агов, хлопці! Хтось із вас хоче принести мені пачку картопляних чипсів або кренделів з бару? — спитала Іммі. — У мене мокрі ноги. Не хочу наслідити.
Хлопці були мокріші за неї, але один із них вискочив з басейну й витерся. Він був худий і прищавий, але мав гарні зуби, і такий довгий, рівний торс, саме такий подобався Іммі.
— До ваших послуг, — сказав він, жалюгідно вклоняючись.
— Ти справжній принц серед чоловіків.
— Бачили? — хлопець погукав до своїх друзів у басейні. — Я принц.
Чому Іммі кортить усіх причарувати? То були лише кілька хлопців, і вони мало чого могли запропонувати. Але Іммі так вчиняла, навіть коли ситуація ставала напруженою. Вона оберталась і осяювала своїм світлом нових людей, а ті відчували себе щасливими, що вона їх помітила. Вона вчинила так, коли проміняла своїх друзів у Ґрінбраярі на нових друзів, які поїхали до школи Дальтона. Вона зробила те саме, покинувши свого хворого батька і друзів із Дальтона та поїхавши до Вассара, і коли залишила Вассар, аби жити на Мартас-Віньярді. Вона покинула Форреста і Мартас-Віньярд заради Джул, але, здається, Джул не була достатньо новою. Іммі потребувала свіжого захоплення.