— Десь посередині, — відповіла Джул, осміхнувшись. — Але не докорінно. За шкалою від одного до десяти, думаю, це сім.
Вони ще хвилину полежали в тиші.
— Але сьомий рівень заплутаності, мабуть, нормально, — додала Джул.
— Чи можу я, будь ласочка, підкупити тебе кексами, щоб ти пробачила мені? — запитала Іммі.
Джул узяла кекс і відкусила шматок.
— Скотт розкішний, — сказала вона, проковтнувши. — Що робити з таким хлопцем: залишити його самого і дивитися, як він чистить басейн? Гадаю, ти за законом повинна була осідлати його.
Імоджен застогнала.
— Ну чому він настільки сексуальний? — вона схопила руку Джул. — Я була такою відьмою. Вибачиш мені?
— Завжди.
— Ти просто чудова, моя білочко. Ходімо зі мною зараз до магазину! — вона сказала це так, ніби там буде надзвичайно весело.
— Я стомилася. Нехай Брук із тобою сходить.
— Не хочу Брук.
Джул підвелася.
— Не кажи Форресту, що ми їдемо, — попросила Іммі.
— Не скажу.
— Звісно, не скажеш, — Імоджен усміхнулася до Джул. — Я знаю, що можу розраховувати на тебе. Ти нічого взагалі йому не розповіси, чи не так?
6
Кiнець червня 2016 року
Мартас-Вiньярд, Массачусетс
За одинадцять тижнів до того, як Іммі приготувала кекси, Джул опинилася на пляжі Мошап без рушника й купальника. Сонце яскраво світило, і день був спекотний. Після тривалого спуску зі стоянки вона походжала уздовж краю води. Над нею височіли величезні глинисті скелі шоколадного, перламутрового та іржавого кольору. Глина була потрісканою й ледве м’якою на дотик.
Джул скинула взуття і нерухомо стояла, зануривши пальці ніг у море. Десь за п’ятдесят ярдів від неї влаштовувалась Імоджен зі своїм другом, воліючи провести другу половину дня на пляжі. У них не було шезлонгів, але хлопець дістав із сумки бавовняну пляжну ковдру, рушники, журнали та маленьку холодильну камеру.
Вони скинули одяг на пісок, намастилися сонцезахисним кремом і попивали з бляшанок, які діставали з холодильника. Імоджен читала, розкинувшись на ковдрі. Хлопець збирав і складав каміння, одне на одне, споруджуючи витончену скульптуру на піску.
Джул попрямувала до них. На відстані кількох ярдів вона погукала: «Іммі, це ти?»
Імоджен не озирнулась, але хлопець тицьнув її в плече: «Вона назвала твоє ім’я».
— Імоджен Соколофф, чи не так? — запитала Джул, наблизившись до них. — Це я, Джул Вест Вільямс. Пам’ятаєш?
Імоджен примружилась і підвелася. У сумці вона намацала сонцезахисні окуляри й одягла їх.
— Ми разом вчилися, — провадила Джул. — У Ґрінбраярі.
«Її цікаво роздивлятися», — подумала Джул. Довга шия, високі вилиці. Засмагла шкіра. Однак Іммі була худою і кволою.
— Справді? — запитала вона.
— Лише частину першого року. Потім я перевелася, — відповіла Джул. — Але я тебе пам’ятаю.
— Вибач, як кажеш, тебе звати?
— Джул Вест Вільямс, — знову назвала себе Джул. Коли Імоджен наморщила чоло, Джул додала: — Я вчилася на курс молодше за тебе.
Іммі всміхнулася.
— Ну що ж, приємно знову зустрітися з тобою, Джул. Це мій хлопець Форрест.
Джул ніяково застигла. Форрест збирав своє пряме волосся в пучок. Поруч із ним лежав примірник часопису «Нью-Йоркер».
— Хочеш пити? — запитав він напрочуд дружнім тоном.
— Дякую, — Джул стала навколішки на край ковдри і взяла банку дієтичної коли.
— У тебе такий вигляд, ніби ти кудись прямуєш, — сказала Імоджен. — Із сумкою, несеш взуття в руках.
— О, я…
— У тебе немає пляжних речей?
Джул подумала, як їй найпривабливіше відповісти, і її слова виявилися правдою.
— Я пришла сюди спонтанно, — промовила вона. — Я іноді піддаюсь імпульсам. Я не планувала сьогодні йти на пляж.
— Маю в сумочці зайвий купальник, — сказала Імоджен на диво лагідно. — Хочеш поплавати разом? Мені до чортів спекотно, тож або я просто зараз іду купатися, або дістану тепловий удар, і Форресту доведеться нести мене увесь довгий довбаний шлях, — вона кинула погляд на вузьке Форрестове тіло. — Не знаю, чи до снаги це йому. То ти хочеш поплавати?
Джул підняла брови.
— Я могла б до вас приєднатися.
Витягши з сумки бікіні, Імоджен простягла Джул.
Купальник був білий і дуже відвертий.
— Швиденько одягай його під спідницю, а ми чекатимемо на тебе у воді.
Імоджен разом із Форрестом, сміючись, побігли до моря.
Джул уперше вдягла речі Імоджен.
У купальнику Іммі вона пірнула у хвилі й виринула, сповнена дивовижного щастя. День був блискучим і, здавалося, не можна не відчувати вдячності за змогу стояти в океані, дивлячись на обрій, поки навколо хлюпає солона вода. Форрест й Іммі мало розмовляли, натомість пірнали у хвилі, верещали та сміялися. Утомившись, вони ставали навшпиньки туди, де падали хвилі, легко підстрибували і дозволяли воді нести їх, піднімаючи та опускаючи. «Ось іде велика» — «Ні, наступна ще більша. Он, бачиш?» — «О, чорт, я ледь не померла, але це було чудово».