Її готель розташувався навпроти гавані в Оук Блафс. Це була вікторіанська будівля з білим оздобленим фасадом. Джул залишила валізу в кімнаті й пройшла кілька кварталів до району Сьокіт-Авеню. Місто заполонили відпочивальники. Знайшлося кілька магазинів із гарним одягом. Джул буде потрібна одежа; вона дістала подарункові картки Visa і знала, що матиме гарний вигляд, але вагалася.
Вона спостерігала за жінками, коли ті проходили повз неї. Вони носили джинси або коротенькі бавовняні спідниці та сандалі з відкритими носками. Бляклі кольори і темно-сині. Сумки в них були не шкіряні, а з тканини. Колір помад був тілесним та рожевим, але в жодному разі не червоним. Деякі жінки вбирались у білі штани та еспадрильї. Бюстгальтерів не було видно. Сережки носили лише маленького розміру.
Джул зняла свої сережки-кільця і сховала їх в сумку. Вона повернулася до магазинів, і придбала там джинси чоловічого крою, три бавовняні майки, довгий обтічний кардиган, еспадрильї та білий сарафан. Потім вона купила полотняну сумку із сірими квітами. Вона розплатилася карткою і зняла готівку з автомата.
Зупинившись на розі вулиці, Джул переклала своє посвідчення особи, гроші, косметику й мобільник до нової сумки. Вона подзвонила до телефонної білінгової служби і поповнила рахунок за номером картки Visa. Потім зателефонувала до Літи, своєї сусідки по кімнаті, і залишила їй голосове повідомлення, у якому перепрошувала.
У готелі Джул потренувалася, прийняла душ та вдягла білу сукню. Вона розпустила волосся і вклала його вільними хвилями. Їй треба знайти Імоджен, але це могло зачекати до наступного дня.
Вона зайшла до устричного бару, що виходив на гавань, і замовила лобстер-рол. Коли страву принесли, вона виявилася не такою, як сподівалася Джул. Це були шматки омара в майонезі на підсмаженій булочці для хот-догів. Джул уявляла страву витонченішою.
Вона замовила тарілку картоплі фрі та з’їла її замість рола.
Здавалося дивним безжурно гуляти по місту. Джул зупинилася біля каруселі. Атракціон розташовувався в приміщенні — у темній старій будівлі, з якої пахло попкорном. Знак проголошував, що «Летючі Коні» — найстаріша карусель Америки.
Вона купила квиток. Людей було небагато, лише кілька дітей у супроводі старших братів і сестер. Батьки в зоні очікування втупились у свої мобільні. Музика була старомодною. Джул обрала собі невеличкого коня.
Щойно атракціон запрацював, вона помітила хлопця, який сидів на поні поруч із нею. Він був жилястий, з розвиненими дельтовидними м’язами і найширшими м’язами спини: можливо, альпініст, але, безумовно, не хлопець із тренажерної зали. Джул подумала, що в нього є ознаки як білошкірої раси, так і азійської. У хлопця було густе чорне волосся, трохи задовге. Він мав вигляд, наче тривалий час перебував на сонці.
— Зараз я відчуваю себе невдахою, — промовив він, щойно карусель почала рухатися. — Це було божевільно кепською ідеєю, — він говорив зі звичним американським акцентом.
Джул це запам’ятала.
— Чому?
— Нудота. Вона почалася, щойно атракціон запрацював. П-хе. До того ж я єдина людина на цій штукенції, старша від решти більш ніж десять років.
— Окрім мене.
— Окрім тебе. Колись, коли я був маленький, я катався на цій каруселі. Моя сім’я приїздила сюди на відпочинок. Сьогодні я чекав на пором і мав цілу годину вільного часу, тому й подумав: чому б ні? По старій пам’яті, — він витер лоба однією рукою. — А ти чому тут? Десь поблизу твій менший братик чи сестричка?
Джул струсила головою.
— Я полюбляю кататися.
Хлопчина перехилився через відстань між ними і простяг руку.
— Паоло Сантос. Як тебе звати?
Вона незграбно потисла руку, оскільки обидва коні рухалися.
Цей хлопець вже їде з острова. Джул розмовляла з ним лише хвилину чи дві; потім вона більше ніколи його не побачить знову. У цьому не має сенсу, то був імпульс, але вона збрехала.
— Імоджен Соколофф.
Вимовляти це ім’я було приємно. Зрештою, було б приємно стати Імоджен.
— О, ти Імоджен Соколофф? — Паоло захилив голову, сміючись і піднімаючи м’які брови. — Я мусив здогадатися. Я чув, що ти можеш бути на Віньярді.
— Ти знав, що я тут?
— Зараз поясню. Я назвався фальшивим ім’ям. Мені дуже шкода, це, мабуть, здається божевільним. Фальшиве лише прізвище. Мене справді звати Паоло. Тільки не зовсім Сантос.
— О!
— Мені шкода, — він знову витер лоба. — Дивно було так вчинити, але я думав, що лише поспілкуємося кілька хвилин. Іноді, коли подорожую, я люблю вдавати когось іншого.
— Не переймайся.