— Мене звати Паоло Валльярта-Беллстон. Мій тато, Стюарт, ходив до школи разом із твоїм батьком. Упевнений, ти бачила його.
Джул здивовано підняла брови. Вона чула про Стюарта Беллстона. Він був великим фінансовим цабе, якого нещодавно посадили до в’язниці за те, що новинні сайти називають «скандалом з торгівлею». Його фотографію показували по усіх новинах два місяці тому, коли суд виніс вирок.
— Ми з татом кілька разів грали в гольф із твоїм батьком, — вів далі Паоло. — До того, як Ґіл захворів. Він завжди говорив про тебе. Ти навчалась у Ґрінбраярі, а потім у… Вассарі, так?
— Так, але я покинула навчання після першого семестру, — відповіла Джул.
— Чому?
— Це довга і нудна історія.
— Розкажи. Ти відвернеш мене від нудоти, і тоді я не наблюю на тебе. Усі у виграші.
— Мій батько сказав, що я зв’язалася з любителями вечірок і не працювала на розвиток свого потенціалу в першому семестрі, — відповіла Джул.
Паоло засміявся.
— Це в його стилі. І що ти відповіла?
— Я відповіла… що мені кортить жити інакшим життям, тим, що відрізняється від того, котре мало стати моєю долею, — повільно мовила Джул. — Приїхати сюди — то є спосіб досягнути цього.
Карусель уповільнила рух і зупинилася. Вони зіскочили з коней і відійшли.
Паоло забрав великий наплічник із кутка, де він його приткнув.
— Хочеш морозива? — запитав він. — Я знаю місце з найкращим морозивом на острові.
Вони прогулялися до невеличкої крамниці. Вони сперечались, яким соусом поливати морозиво — гарячим шоколадним чи карамельним, а відтак погодилися, що проблема розв’яжеться, якщо використати їх одночасно. Паоло сказав:
— Так дивно, що ти просто зараз тут. Мені здається, ми зустрічалися десь мільйон разів.
— Звідки ти знав, що я на Мартас-Віньярді?
Паоло з’їв ложку морозива.
— Ти була типу трохи знаменитою, Імоджен: кинула навчання і зникла — а потім опинилася тут. Якщо чесно, твій батько просив мене потелефонувати тобі, коли я був на острові.
— Ні, він цього не просив.
— Просив. Він писав мені, бачиш? Я телефонував тобі шість днів тому, — він дістав iPhone і показав останні дзвінки.
— Це трохи лячно.
— Ні, — заперечив Паоло. — Ґіл хоче знати, як ти, ось і все. Він сказав, що ти не відповідаєш на дзвінки, що ти залишила навчання і поїхала на Віньярд. Якби я побачив тебе, то мусив сповістити, що ти в порядку. Він хотів, щоб я сказав тобі, що його оперуватимуть.
— Я знаю, що його оперуватимуть. Я щойно була в місті разом із ним.
— Відтак мої сили були змарновані, — мовив Паоло, стенуючи плечима. — Не вперше.
Повернувшись до гавані, вони спостерігали за човнами. Паоло розповідав, що мандрує, аби уникнути зіпсованої репутації його батька та наслідків для родини. У травні він закінчив коледж і думав про вступ до медичного університету, але спочатку хотів побачити світ. Зараз він планує провести ніч у Бостоні, перш ніж сісти на літак до Мадрида. Він зі своїм другом подорожуватимуть упродовж року або й більше — спочатку Європа, відтак Азія, і закінчать на Філіппінах.
На його пором розпочалася посадка. Перед тим як піти, Паоло швидко поцілував Джул. Він був ніжним і впевненим, не наполегливим. Його губи були трохи липкими від карамельного соусу.
Джул ошелешив поцілунок. Вона не хотіла, щоб Паоло доторкнувся до неї. Вона не бажала, щоб хтось узагалі колись торкався її. Але коли повні та м’які губи Паоло накрили її вуста, їй це сподобалося.
Вона поклала руки йому на шию, притягнула до себе і знову поцілувала. Він був чудовим хлопцем, думала Джул. Не домінантним і не пітним. Не жадібним і не грубим. Не поблажливим. Не облесливим і без понтів. Його поцілунок був аж такий ніжний, що їй довелося нахилитися, щоб відчути його повністю.
Як же дівчина хотіла назвати йому своє справжнє ім’я!
— Можна зателефонувати тобі? — запитав він. — Я маю на увазі, знову? Не заради спокою твого батька.
Ні, ні.
Не можна, щоб Паоло знову телефонував на номер Імоджен. Якщо він це зробить, то зрозуміє, що не Імоджен він зустрів.
— Краще не треба, — відповіла Джул.
— Чому? Так, я буду в Мадриді, а потім казна-де, але ми могли б… могли б просто інколи розмовляти. Можливо, про гарячий шоколадний чи карамельний соус. Або про твоє нове життя.
— Я пов’язана, — вимовила Джул, прагнучи його зупинити.
Обличчя Паоло витяглося.
— О, ти пов’язана. Ну звичайно. Що ж, так чи так, мій номер у тебе вже є, — сказав він. — Я невдовзі залишу тобі повідомлення. Номер 646. Отже, зможеш мені повідомити, щойно розв’яжешся-перев’яжешся, хай там як. Гаразд?