Вайс завагався:
— Ти надто розкидаєшся. І, по-моєму, надміру захоплюєшся спортом.
— Це допомагає ні про що не думати.
— По-моєму, це неможливо — не думати.
— А я й прагну неможливого, — різко закінчив розмову Генріх.
Йоганн Вайс останні місяці завжди супроводив Генріха на мотодром і на узмор'я, де Генріх тренувався на мотоботі.
Місяців зо три тому, коли вони одного разу вийшли в море в негоду, знявся шторм. Крутою хвилею мотобот перекинуло. Вайс врятував Генріха. Та, коли Генріх урочисто заявив, що вся Рига дізнається про Йоганнів подвиг, Вайс попросив Генріха нікому про це не казати; якщо з'явиться замітка в газеті, власник автомайстерні Фрідріх Кунц звільнить його з роботи, бо власники майстерень, які обслуговують моторні судна, звинуватять Кунца в тому, що він порушує комерційні правила, посилаючи свого робітника обслужувати спортивні катери.
Йоганнове прохання Генріх виконав. Стриманість Вайса він вважав за обмеженість його натури, позбавленої пристрастей, захопленості чимось високим, а його розважливість вважав за суто національний практицизм, навіяний старонімецькою добропорядністю, не більш.
Про своє дитинство Вайс розповідав неохоче, посилаючись на те, що рано осиротів. Працював він на фермі, яка належала емігрантам з Росії. Родинне тепло відчув, тільки оселившись у тітки, а вона взяла його до себе, коли стала самотньою і її охопив страх смерті. Ця тітка допомогла йому відчути себе знову німцем. У неї була хороша бібліотека. І тільки з книг він почерпнув дещо про свою батьківщину, яку він, звісно, любить, та, на жаль, недостатньо знає. Зате лекції в клубі об'єднання допомогли йому глибше познайомитися з тим, що він знав лише поверхово.
У мотоклубі Вайс бував тільки як особистий Генріхів механік і ніколи не переступав межі, що відділяла технічного робітника від справжнього спортсмена. Він не відмовлявся підготувати машину до пробігу, зробити на місці дрібний ремонт, але, закінчивши роботу, кожного разу писав на блокноті рахунок, відриваючи аркушик, давав його власникові машини і був невдоволений, коли зволікали з розрахунком.
Одержуючи більше, ніж належить, він стримано дякував, але ніколи при цьому не усміхався.
Із спортсменами поводився з сухою чемністю. І хоч він подобався деяким дівчатам у шкіряних костюмах, що визивно обтягували їхні фігури, однак жодну з них він не погоджувався супроводити в далекі поїздки за місто. І коли Генріх, сміючись, спитав, чи не боїться він часом втратити невинність, Йоганн серйозно відповів, що найбільше боїться втратити клієнтуру майстерні: він тільки виконує ті правила поведінки, які йому прищепив пан Фрідріх Кунц.
Генріх назвав це виявом рабської психології.
Йоганн відповів, що дуже дорожить своєю службою і заради цього ладен відмовитися від багатьох втіх.
Генріх усміхнувся:
— На твоєму місці я хоча б з почуття класового протесту позбиткувався над буржуазією. Тим паче, зовнішні дані для цього в тебе цілком підходять.
Йоганн знизав плечима й одказав, що хоч тепер він справді робітник, однак це зовсім не означає, що він залишиться ним назавжди.
— Авжеж, — усміхнувся Генріх, — ти сподіваєшся, що перед тобою відкриються блискучі перспективи, як тільки переселишся в рейх!
— Ні, — сказав Йоганн, — на особливо блискучі перспективи я не сподіваюсь. Я знаю, що в Німеччині мене одразу візьмуть у солдати.
— І все-таки хочеш їхати.
— Сумніви у мене лишилися, — засмучено признався Йоганн, — але я німець, і обов'язок для мене над усе, хоч я і розумію, що бути солдатом — не таке вже велике щастя.
— Не журися, друже! — Генріх поблажливо поплескав його по плечу. — В дядька Віллі заочно родинні почуття до мене. Він велика людина, і навіть коли ми з батьком не поїдемо до Німеччини, ми дамо, або, вірніше, я дам тобі листа до дядька, і він приткне тебе в яке-небудь тепленьке місце. Можеш бути повний.
— Я буду за це дуже вдячний, — чемно сказав Вайс, — тобі, твоєму батькові і панові Віллі Шварцкопфу.
— Ну, батько його не полюбляє, вважає плебеєм, ревнує до фамільної честі нашого роду. А дядько весь час кличе, писав, що вже замовив спеціально для мене перегонову машину в Празі — він там близький до гаулейтера. Зараз дядько знову в Берліні, але писав, що зустріне нас з батьком на новому кордоні нової Німеччини і що ми навіть гадки не маємо, як близько від нас той кордон.
— А якого класу машина? — зацікавився Йоганн.
— У листі дядько докладно розписав її технічні якості.
— Мені було б цікаво познайомитись.
— Будь ласка, — сказав Генріх і простягнув Йоганнові листа.