— Пісок дуже шкідливий. У тебе заболить живіт, — пояснили вони.
— Заболить живіт? Від піску? Не може такого бути!
Він нахилив голову і спитав у свого живота:
— Животику, скажи, будь ласка, тобі вадить пісок?
І сам собі відповів тонесеньким голоском.
— Ні, Робінзоне, пісок мені не вадить аніскілечки.
— От бачте! — сказав Суботик. — Мій живіт каже, що пісок йому не вадить аніскілечки.
Діти, що стояли довкола, засміялись.
— Якщо ти ще хоч раз візьмеш пісок у рот, ми тебе проженемо з дитячого майданчика, — сказала одна жінка, а решта закивали головами, погоджуючись із нею.
— Піди краще до старших дітей, он туди на ковзальну гірку! Бо тут ти коїш забагато дурниць, — наказала інша жінка.
Суботик ображено струсив пісок з костюма й попрямував до гірки.
Спочатку по залізній драбинці треба було вилізти нагору, вийти на малесеньку площинку, а потім металевою доріжкою з’їхати донизу. Біля драбини повсякчас юрмилися діти, чекаючи своєї черги. Чекати іноді доводилося довгенько, бо часом якийсь боязкий малюк стояв і стояв на площинці, не наважуючись з’їхати донизу. Аж як діти знизу починали нетерпляче кричати, він перемагав свій страх і сідав на блискучу металеву доріжку.
Найгорластіший і найкремезніший хлопчик стояв унизу. Він щоразу вирішував, чия настала черга з’їжджати з гірки. І вирішував не завжди справедливо. Одним він дозволяв з’їжджати хоч тричі поспіль, а іншим доводилося подовгу стояти й чекати в черзі. Тих, хто йому не подобався, він узагалі ставив у самісінький кінець черги.
— Чому ти коришся йому? — запитав Суботик у дівчинки, яку той хлопчисько поставив у кінець черги.
— А що ж мені робити? — знизавши плечима, запитала дівчинка. — Адже Губерт сильніший за мене.
Хлопчак, якого вона назвала Губертом, недбало підійшов до Суботика і, взявшись руками в боки, грізно сказав:
— А що тобі тут не подобається?
— Ви гляньте на нього: таке мале, а вже вміє говорити! Та ти просто вундеркінд! — посміхнувся Суботик.
Діти, що стояли поруч, пирснули сміхом.
— Ось я тобі зараз покажу вундеркінда! — розлютився Губерт.
— Ні, дякую. Не треба мені показувати ніякого вундеркінда, — великодушно промовив Суботик.
— А може, тобі оцього треба? — вигукнув Губерт і замахнувся ногою, щоб нанести Суботикові удар.
Але той спритно ухилився від удару і схопив Губерта за ногу.
— Ти вважаєш, що саме оцього мені треба? — запитав він і потягнув до себе Губертову ногу, щоб краще роздивитися її.
Губерт застрибав на одній нозі, силкуючись вирвати другу з рук Суботика. Отак стрибаючи, він утратив рівновагу і впав.
— Ні, — сказав Суботик, уважно розглянувши Губертову ногу. — Цього мені не треба! Мені воно ні до чого!
І випустив ногу.
Діти, що стояли довкола, аж заходились од реготу.
Губерт, червоний як рак, підвівся.
— Ось зараз я тобі дещо покажу! — закричав він, порозпихав на всі боки дітей, що юрмилися довкола, і кинувся до дитячої гірки. — Спершу з’їдь так, як оце я, а тоді вже задавайся!
Він ліг долілиць і головою вперед з’їхав із гірки.
Діти у захваті закричали:
— Здорово! Класно!
Чванькувато посміхаючись, Губерт підійшов до Суботика.
— І оце все, що ти можеш? — спитався в нього Суботик.
Він теж виліз на дитячу гірку, ліг горілиць і з’їхав униз головою вперед. Але це ще не все! Опинившись знизу, він ступив кілька кроків навспак, а тоді розігнався і шугнув тією ж таки доріжкою долічерева вгору.
— Ну, що ти тепер скажеш? — запитав він Губерта, злазячи з драбини.
Усі діти заплескали в долоні куди дужче, ніж перед тим Губертові. Це була справжнісінька овація.
Овація Суботикові.
— Ось побачиш, що з тобою буде, як я покличу свого старшого брата! — погрозив Губерт.
— А де ж він тепер, той старший брат?
— У місті.
— Дуже добре! — зрадів Суботик. — Коли вже ти однаково підеш до міста, щоб привести свого брата, приведи, будь ласка, і моїх п’ятьох. Ти знайдеш їх у боксерському клубі. Вони саме готуються до чемпіонату Європи а боксу.
— Подумаєш, хвалько! Нап’яв на себе якогось несусвітного костюма і гне кирпу! — аж заходився Губерт від люті.
— Костюм цей називається водолазним, — м’яко поправив його Суботик. — Але звідки тобі теє знати?! Ти ж не полював на акул у Тихому океані.
— На акул?.. А це справді водолазний костюм?.. Ти був на Тихому океані? Розкажи нам!.. — одне з-перед одного загукали діти. Всі вони щільно обступили Суботика, і навіть у Губерта в очах спалахнули іскри зацікавлення.
— Я не хочу вам набридати нашими сімейними пригодами. Для вас це буде, мабуть, нецікаво.
— Ну що ти! Розповідай! З ким ти був на Тихому океані? — наполягали діти.
— Звичайно, з татом! Із ким же ще? — вигадав Суботик.
— А як його звати? Він що, капітан? І в нього такий самий кумедний ніс, як у тебе?
— Мого тата звати Пляшкер.
— Пляшкер! — засміялися діти. — Як смішно!
— Вам що, не подобається? — грізно запитав Суботик.
Сміх одразу ж ущух.
— Мій тато — штурман на величезному кораблі, — вів далі Суботик.
— А як звати капітана? — гуртом запитали діти.
— Капітана звати Обердубер. Він завжди кудись ховає якір, щоб злодії його не вкрали. Буває, що він не може його знайти, тож звільняє всіх матросів від роботи і вони роблять, що кому заманеться. А ще в нас на кораблі є куховарка. Її звати баба Моркван.
Суботик здивовано подивився на дітей:
— Чого ви не смієтеся з баби Моркван? От у неї справді смішне прізвище!
Діти засміялися й почали вмовляти Суботика:
— Розказуй, будь ласка, далі!..
Суботик підвів очі, неначе щось пригадуючи, відкашлявся й почав:
— Отже, пливемо ми якось на нашому кораблі в Тибетському океані...
— Ти казав, що плавав у Тихому океані! — перебила його одна з дівчаток.
— Вже й обмовитися не можна! — сказав Суботик. — Звичайно ж, я мав на увазі Спокійний, чи то пак, Тихий океан.
— А який він, той океан? — допитувалася дівчинка.
— Ну, а ти сама як гадаєш? — буркнув Суботик. — Звісно який! Угорі — небо, а знизу — вода...
Отож пливемо ми зі швидкістю вісімдесят вузлів за годину! Я лежу собі на палубі й смагну під пекучим сонцем. І раптом бачу: ліворуч від мене з води стримить величезний чотирикутний плавець... Чи, може, це було праворуч? — замислився Суботик. — Дайте-но мені подумати... Аби ж то не збрехати...
— Акули мають трикутні плавці, — зауважив маленький хлопчик серед загальної тиші.
— Невже? — здивувався Суботик. — А ти не перепиняй мене!.. То на чому я спинився?
— На чотирикутному плавцеві! — гуртом вигукнули діти.
— Так, на чотирикутному плавцеві! — повторив Суботик. — Я відразу ж кличу капітана: “Капітане, погляньте, яка дивовижна рибина! Що це? Акула? Ні! В неї-бо чотирикутний плавець!” Капітан перехилився через борт і зблід, як крейда. Він схопився за щоглу і прожебонів: “Усе! Кінець!.. Ми пропали!.. Ця акула — цар усіх акул. Це — людожер Злобер. Він проковтнув більше матросів, ніж навіть сам слон!”
— Слони не їдять матросів! — заперечила якась дівчинка.
— Саме це я й сказав капітанові! — притакнув Суботик.
— А чому в акули був чотирикутний плавець? — допитувався один із хлопчиків.
— Їй відірвало кінчик плавця в морській битві, — мимохідь пояснив Суботик і повів далі: — Я тут-таки надягаю свій водолазний костюм, хапаю мотузок, стрибаю з корабля в море і опиняюсь поруч із чотирикутним плавцем Злобера.
— Як страшно! Жах та й годі! А що було далі? — навперебивки вигукували діти.
— Я переміг Злобера і зав’язав йому величезну зубату пащу!
— А як?! А чим?!
— Отим мотузком, що я захопив із собою.