Вона пригладила волосся довгими нервовими пальцями, які роками не торкалися піаніно — хіба заграти національний гімн. Глянула у венеційське дзеркало і помітила, що не підфарбована. Наставниця постійно повторювала, що найкраща реклама продавчині — вона сама.
Пам’ятайте: товари продаються самі. Вони вже продалися мільйонам людей. Вам треба лиш їх показати.
Ластівка скептично переглядала мініатюрні тюбики і пляшечки зразків. Невже й справді вони такі могутні? Чи може вона повністю звіритись на них? Вона дістала каталог і відкрила на сторінці чоловічих одеколонів. Чи Аркадій вподобав би якийсь із «Моделей Т»? Чи гантель?
— Ви хто? — За крок від неї стояла дівчинка років семи, з кісками, і притискала до грудей іграшку — м’якого тхора. — Чи то пані з Avon, Седі? — запитала дівчинка чорношкіру жінку, що йшла коридором.
— Не називай мене Седі, дитинко. Вибачте, мем. Пані Робертс розмовляє по телефону. Вона вийде за мить.
Ластівка дивилася на павичів, які пихато походжали на килимі під її ногами. А що, якби вона забелькотала українською?
Ластівка якраз вправлялась перед дзеркалом у ролі продавчині, коли тут надійшла пані Робертс. Піймалася. Ластівка почервоніла. І смикнула рукою, щоб показати силу чудових речей у валізці. Валізка й рука зударились. Шістдесят вісім тюбиків помади і дюжина пляшечок парфумів застрибали поверх павичів.
Вона присіла й забубоніла, вибачаючись усіма відомими їй мовами — французькою, німецькою, румунською, польською, чеською.
Пані Робертс силувано всміхнулася.
Ластівка підвелася, з тюбиками в руках, кахикнула й теж усміхнулася клієнтці.
— І що то за ім’я таке? — спитала пані Робертс.
— «Серцеїд», — відповіла Ластівка, дивлячись на тюбик у руці.
— Ні. Вороґ. Я маю на увазі Вороґ. Ви казали, то ваше ім’я.
— А. Українське. Українське прізвище.
— Здається, я ще ніколи не стрічала українців. Це таке як росіяни?
Ластівка приїхала зі Стефаном до Клаґенфурта перед Великоднем. Тієї Великодньої неділі у жодній церкві не дзвонили. Її тато залишився вдома дещо владнати. Потім якийсь зашмарканий хлопчак приніс від батькового друга телеграму: Зенона розстріляли. Багато років минуло, поки вона дізналася, чому.
— Ні, — відказала Ластівка. — Ні.
Їй не хотілося пояснювати різницю. Натомість вона розгорнула каталог на сторінці чоловічих одеколонів.
Пані Робертс обрала «Друг тіла». Ластівка виписала заявку, як тут із іншого покою почувся крик дівчинки: «Ні, ні, ні, Седі! Я сказала: ні, ні, ні!».
Коли Ластівка відчиняла двері, пані Робертс спитала:
— Сумуєте за домом?
Питання зачепило Ластівку за живе. Що за світ, подумала вона. Не дає спокою. Завше нагадає, що ми в ньому зайди.
І тільки вона зібралась відповісти, як пані Робертс ґречно додала:
— Дурне питаю. Звісно, що так. Я теж сумую за домом по тижні на Гаваях. Ми з Беном завжди на Різдво туди їздимо. Чи то пак їздили, заки народилася Наталі…
Ластівка почула себе приниженою. Навіть косметику продати нездарна. А глянути на пані Робертс. Оце жінка! Як гордо вона в світі тримається! Ось такими життя робить людей — коли його ласка. А яка користь від її почувань? Геть ніякої.
Вона пішла додому через цвинтар. «Тату!» — стиха покликала. Але той не з’явився.
Коли вона повернулася додому, то застала у вітальні звичну компанію. Навіть мати сиділа там у дерев’яному візку, вбрана в смугасту синю сукню, і гризла цукроване яблуко.
Усі виглядали не на жарт схвильованими.
— Друзі мої, ми дійшли роздоріжжя! — горлав полковник зі свого сідала на канапі.
Його обступили прихильники: роти роззявлені, кулаки стиснуті.
— Моя теорія така, що кожна теорія є породженням фізичної та психічної конституції людини…
— Ви матеріаліст!
— Американці люблять теорії змов. Більдерберзький клуб, Тристороння комісія, масони… Ці спілки вже стали притчею во язицех. А все через роздутий уряд. У кожен даний момент центральна влада доступна тільки дрібці населення, та й сам центр напрочуд мобільний.
Ця породжена незнанням, але й така необхідна людям розмова лунала на все помешкання.
Адріана Бенько принесла свій механізм для схуднення — вінілове віброліжко. Ластівка мала на думці покласти на нього матір — для випроби. Натомість його захопив один із близнюків, дядько Джордж: лежав там пристебнутий, а Павло стояв поруч, насвистуючи «Row Row Row Your Boat»[17]. Пристрій дзижчав, мов чавунний комар.
На дверях, спираючись на ціпок, стояв занепокоєний Стефан. Аркадія не було. Компанія, здавалось, прагнула крові.