Наталка впала в гарячку. Голова стугоніла, і вона злягла. Не встала навіть, коли кухарка Ядвіга благала піти до доктора Гліба — йому ж бо нíколи навідувати засмучених паній. «То просто туга, — радив лікар кухарці. — Виспиться і все пройде».
І Наталка висиплялася. Навіть розплющивши очі, вона не чула, що прокинулась. Почала сама до себе балакати. Проклинала царя. Лежала горілиць — під головою облямований чорними хрестами коц — і присягалась помститися на сербському княжичеві. Вона повбиває всіх ерцгерцогів на світі. І що вони собі думають? Хто вони такі, щоб задля них вона мала втратити чоловіка?
Наталка вперлася поглядом у Зенонові книжки. Хіба допомогла комусь їхня мудрість? Чому він згаяв життя на читання, якщо ті навіть кулю не спинять? Хіба він не торочив про дива — дива Італії, дива Німеччини, дива Франції, навіть дива Росії…
Вона схопилася з ліжка і накинулась на бібліотеку з ножицями.
Надвечір зібрання цілого життя було порізано на купу білого хробаччя. Задоволена, Наталка знову злягла.
Минали місяці. Її черево росло і нарешті випнулося, мовби вона проковтнула місяць. У жовтні з нею сталася переміна. Ходила по квартирі, мов у трансі, і сповідалася речам довкола, що навіть без чоловіка вона буде жити.
Добре, — заспівав стілець. Добре, — відлунили фіранки. Добре, — подумав князь Тур.
Одного дня, коли кухарка зібралася навідати сестру на другому боці міста, Наталка скрикнула: «Думаю, вже!».
Ядвіга кинула торбу, пальто і почапала назад до кухні.
Потім склала у мідниці вовняний зелений коц, перетворивши її на колиску для народженої дівчинки.
Ця дитина ніколи не почує батькових розповідей про прадавні часи їхнього міста.
У біді душа й тіло робляться цільні й гнучкі. Татари косили людей тисячами, але роздоріжчани приростали мало не за ніч, наче пшениця, їхній основний харч. Село містилося в тому, що потім назвуть Україною, поруч того, що потім назвуть Польщею, на перетині двох великих річок. Антифонний хор зиску і гендлю постійно поповнював свої лави.
За день після навали селяни почали відбудову. Кілька місяців усе йшло своїм звичаєм: люди пріли на ланах, старі сперечалися на майдані, пияки цмулили в шинку, а юродивий у лісі проповідував полинам. Ринок озивався лементом килимарів, цукровиків, сріблярів — усім, що не є, різким і пристрасним гамором торгівлі.
Ріки звалися Небо і Пекло. Небо, тиха й широка, майже не виходила з порослих мохом берегів, а Пекло, стрімка й велеводна, щороку забирала чимало утоплеників.
Щоранку Тур купався біля мосту, де річки зливалися. Він заходив у Небо, йшов до коси, намуленої двома потоками, зануряв руку в мутне Пекло, черпав долонею воду і сьорбав. Потім лягав горілиць, і течія несла його до перетину річок, де в повноводдя вирували нурти. Він гойдався на воді і вдивлявся у хмари. Як довго він так плавав? Сто років? Двадцять? Сріблисто-зелені рибки вистрибували з води, он журавель прошив туман і сховався у клапоть хмари. Тур заплющував очі й у напівсні марив, що прокинувся в іншому світі, де люди дрібненькі, а великі будинки пустили срібні пагони. Ось його дружина, Ольга, оголена виходить до нього з води, а ось чути її далекий окрик, що до нього прийшов гість.
Тур висох, доки дійшов до хижі. Нахилився і поцілував жінку, яка стригла скіфського баранця. Потім обернувся до сухореброго лисого хлопчика, який стояв поруч на скривавлених ступнях. Двадцять верст пробіг він хащами повідомити Туру, що татари щойно спалили вісім сіл.
Скіфський баранець спокійно пасся, а довгі пальці Ольги перебирали його сизі завитки. Вона ніжно посмикувала густі жмутики. Ольга виплекала оте ягня з насінини і добре пам’ятає часи, коли воно було пагінцем, заввишки з кульбабу, і пацало по землі копитцями. Воно мекало, розхитуючи стебло, на якому виросло, й тяглося до обідця трави за вищипаним ним кругом. Благеньке таке ягня. Коли трава закінчиться, воно сконає.
— Гостріть списи! — гукнув Тур: він зачув тупіт коней саме перед їх появою з лісу — ліс волохатих шапок на стезі війни. Перелякані селяни втупились у Тура, який тримав по два списи в руці. Він наказав їм заховатися за дерев’яним частоколом.
І сам-один став у відчиненій брамі. Чого треба цим дикунам? Якось він підслухав примовку монголо-татарина: А щоб ти завжди сидів на одному місці, як християнин, і дихав власним смородом.
Ледве зачувши коней, Тур дав знак своїм воякам. Стріли розсікли небо і безладно посипалися на ворогів. Тур кинув списи. Думати ніколи: дія, бій.