Справді, що таке наша література, починаючи від часів Хрещення та ледь не до самісінького кінця XVIII століття? Наймичка богослов’я, чи то пак, ancilla theologiae. А що таке наша література XIX століття? Наймичка ідеології. Лише на зламі ХІХ—XX століть Микола Вороний чи не вперше тихо та несміло мовив слівце в обороні «поезії для поезії», на що отримав відповідь свого друга Івана Франка — полум’яний віршований трактат про громадянські обов’язки поета: «Ах, друже мій, поет сучасний — / Він тим сучасний, що нещасний. / Поет — значить, вродився хорим, / Болить чужим і власним горем». І що ж Вороний? У 1902 році з мого рідного Харкова він пише Франкові до Львова послання, запевняючи Каменяра у своїй відданості ідеалам боротьби за краще майбутнє та водночас таки обороняючи «Поезію-царицю»: «До мене, як горожанина, / Ставляй вимоги — я людина. / А як поет — без перепони / Я стежу творчости закони».
Словом, тільки на потужній хвилі модернізму початку минулого століття в нас зринає ідея свободи творчості й «мистецтва для мистецтва». Та на порозі вже стояли воістину тектонічні соціальні зрушення — війни і революції. У їхніх карколомних перипетіях ця ідея то зблискувала, то згасала, то зблискувала, то згасала… Остаточно вона згасла на початку 1930-их, десь після того, як 26 жовтня 1932 року в розмові з літераторами у квартирі Максима Горького Сталін сказав, що вони, письменники, — «інженери людських душ». Тоталітарний комуністичний режим зробив усе від нього залежне, щоби перетворити літературу на свою наймичку. Зрештою, і для переважної більшості противників цього режиму поезія так само була наймичкою. Згадаймо хоча би, як 1946 року мій земляк Іван Багряний у своїх «Думках про літературу» писав, маючи на увазі ідею «чистого мистецтва»: «Ні, це не шлях для українського письменника, що хоче творити українську літературу, а не літературу українською мовою». Мовляв, із огляду на реалії життя поезія не може бути тільки поезією — вона неодмінно перебирає на себе функції політичної трибуни.
І, скільки я себе пам’ятаю, мене завжди хотіли переконати в тому, що інакше не може навіть бути. Література — наймичка, література — «для хатнього вжитку»… А хіба сьогодні щось змінилося? Ні. Бо навіть наші найрозкутіші автори знову заговорили про інструментальність літератури, а в обороні «Поезії-цариці» голосів не чути. А от мені поезія-наймичка душу не гріє.
Ясна річ, поезія — не «дзеньки-бреньки» чи щось таке. Ні, ні й іще раз ні! Я чудово розумію, що мав на думці Микита Шаповал, коли взимку 1925 року роздратовано вигукнув: «Плювать мені на есерів та есдеків! Для мене Шевченко більший за всі партії. Хто мене зробив революціонером? Шевченко! А не якісь там паршиві есери та есдеки». Проте Шевченко ніколи би не став для Шаповала «більшим за всі партії», якби не був Поетом. А те, що політика впливає на літературу, — річ надто очевидна, щоби її заперечувати. Не ходячи далеко, розкажу одну історію про себе.
У нове тисячоліття Україна входила перевальцем. Політики мололи язиками та гладшали, народ слухав їх і «виживав», економіка й культура ледь-ледь животіли. Не вистачало геть усього, зокрема електроенергії. І тоді можновладці «з метою економії» вирішили «віялом» вимикати в Харкові струм: тут є — там нема, там є — тут нема. І так — кожні дві години. Тож вечорами та ночами моя Олексіївка раз по раз поринала в непроглядний морок. Тоді я вставав із-за комп’ютера, підходив до вікна і, щоби не божеволіти, починав складати вірші. Вони були крихітні, холодні й дуже дивні — немов сніжинки за склом. Деякі з них я ще й досі пам’ятаю.
* * *