Розділ другий
ГАНС НАНСЕН
Ганс Нансен (1598–1667) — родоначальник.
Фрітьоф, коли не було вдома батька, любив годинами просиджувати в його тьмяному, заповненому книжками кабінеті, зі стін якого дивилися потемнілі від давності намальовапі олійними фарбами портрети предків в атласному вбранні, з білими жабо. І завжди на нього наганяв страх проникливий, вивчаючий погляд того прапрадіда, славнозвісного Ганса, який ще в середині XVII століття вславив родину Нансенів. Слухаючи розповіді про його сповнене незвичайних пригод життя, хлопець плекав надію, що, може, й він колись стане великою людиною.
Датчанин Ганс Нансен серед сучасної йому молоді вирізнявся рішучим, твердим характером і діяльною натурою. В шістнадцять років він здійснив сміливу на ті часи подорож «мало не на край світу», до берегів Білого моря. Він швидко навчився там російської мови і пішки помандрував від Польського півострова до Каунаса, а звідти повернувся до рідного Копенгагена. Ледве досяг він повноліття, король призначив його керівником великої експедиції — аж до гирла річки Печори. Експедиція мала добути соболині й лисячі хутра, а також цінні моржові ікла. Довгі роки Ганс плавав по північних морях і мандрував по сибірських берегах. Свої дослідження і враження він описав у книзі «Компендіум космографікум», що шанобливо зберігалася в родині Нансенів. Знаменитий предок був не тільки славетним мандрівником, але й визначним громадянином своєї вітчизни. За великі заслуги жителі Копенгагена обрали Нансена своїм бурмістром. І він з честю виправдав це довір'я, не покладаючи рук, самовіддано працюючи для загального добра. Під час війни Данії із Швецією саме завдяки йому, як твердять тогочасні хроністи, Копенгаген спромігся витримати тривалу облогу та ще й переможно відбити ворожі атаки.
На п'ятнадцятому році життя Фрітьофа спіткало велике лихо: померла мати. Не стало найкращого друга. Вона розуміла його, як ніхто інший, і, як ніхто інший, уміла дати добру пораду.
Закінчивши школу, юнак довго не міг вирішити, який обрати шлях у житті. Багато чого вабило його і цікавило. Батько навертав сина до юриспруденції, але хлопець надто любив природу, щоб думати про одноманітну роботу за письмовим столом. Мати змалку палко умовляла його стати лікарем. «Допомагатимеш хворим, рятуватимеш їм життя, і буде з тобою людське благословення», — переконувала вона сина, і гадки не маючи, в який дивний спосіб здійсниться колись її мрія. Але й на таке напучення не озивалась уява юнака.
— Стану мандрівником, як мій прапрадід, — нарешті постановив собі Фрітьоф, та зрозумів, на щастя, що мандрівник не може бути неуком.
Найбільше імпонували йому природничі науки. Відкритий доступ до гір, лісів, рік — до цілого того велетенського, незпаного світу, що був такий цікавий.
1882 року один з професорів університету в Крістіанії запросив до себе молодого здібного студента, що вирізнявся з-поміж загалу жвавістю думки, гострим розумом і працьовитістю.
— Мисливці, що полюють на тюленів, звернулися до університету з проханням, щоб хтось по-науковому вивчив життя і повадки звірів, які їх цікавлять. Про них знають ще небагато, — сказав професор. — Ти здібний, спортсмен, до того ж прагнеш побачити світу. Може, хочеш поплавати на мисливському судні «Вікінг» по північних морях?.. — І, не закінчивши, усміхнувся, завваживши, як засяяли щастям очі студента. Вони були промовистіші ніж слова. За хвилину професор уже давав запаленому повідомленням про полярну подорож юнакові ґрунтовні спеціальні праці і свої докладні поради.
«Коли ми підходили до острова Яна-Майєна, я почув крик: «Попереду лід!» Вискочив на палубу, намагаючись напруженим зором пробити темну, щільну запону ночі. Раптом щось велике, химерне заясніло, збільшуючись на очах і чітко вирізняючись білизною країв на чорній поверхні води. Перша крижана брила. За нею пливли інші, з плюскотом і шумом сунули з далечини, зачіплювалися за борти, прослизали мимо й щезали, — розповідав Фрітьоф у своїх спогадах. — На північній частині неба зненацька заяскрів незвичайний блиск. Сяючи над самим обрієм, ширився, бліднучи, аж до зеніту. Одночасно до моїх вух долинув звук, схожий на сплеск хвилі, що розбивається об прибережні скелі. Сяйво було відблиском білих льодових полів у далині, а звук — шурхотом крижин, що терлися одна об одну. Вони часом гупали в борти з такою силою, що весь корпус ячав, стогнав і потріскував, а люди, які стояли на палубі, ледве трималися на ногах. Ми наближалися до чогось нового, невідомого. Два дні пливли понад краєм великих білих полів, що тяглись аж до обрію.