— Впливати в льоди! — наказав одного вечора капітан. Ледве ми встигли заховатися в безпечне місце, як море несамовито розбурхалося, розколисалося й оскаженіло. Вітрила були спущені, але ми розтинали хвилі з шаленою швидкістю. Наш корабель кидало на всі боки, крижини виповзали одна на одну, скажено били в борти, щоб за хвилину розпастися на шматки. Через палубу від носа до корми перекочувалися спінені хвилі. Повітря тремтіло від гримотіння і дедалі більшого шуму.
— Всі на палубу! — знову почулась команда.
Бліді матроси мовчки чекали: нових наказів. Щораз глибше і глибше впливали ми в кригу. Перед носом згромадилися білі тороси. Зненацька перед самісіньким судном виросла велика скеляста стіна і нависла над палубою. Здавалося, що вона от-от рухне на судно всією своєю масою, розтрощить борти і знесе нас з поверхні моря. Рвучкий поворот керма — і корабель щасливо прошмигнув повз самісіньку грізну перепону. Нараз тріск, гуркіт і шум розітнули повітря. З підвітряного боку посипалися тріски. Велика льодова брила таки пошкодила нам борт.
Що далі впливаємо в льоди, то менше гойдає наш «Вікінг». Лавини спіненої води спливають з палуби, стихає грізний шурхіт крижин. Але попереду й високо вгорі все ще шаленіє буря. За кожним новим струсом здається, що корабель розлетиться на друзки.
Наступного ранку я не повірив власним очам: довкола, скільки сягає око, розкинулася німа одноманітна білизна застиглих крижаних полів. Сонячне проміння запалювало діамантові блискітки на покритому інеєм такелажі. В повітрі панувала нічим не порушувана тиша. Якби не потріскані борти, я не повірив би, що тут коли-небудь шаленів шторм.
Така була моя перша зустріч з льодами».
Розділ третій
«КУДИ Ж, У ДІДЬКА, ПОДІЛИСЯ ТЮЛЕНІ?»
Полярне хрещення справило на молодого студента враження, яке не стерли інші, навіть сильніші переживання. Витримка і відвага юнака в грізні для судна хвилини, — а їх на Північному Льодовитому океані не бракувало, — зламали врешті певну недовіру й неприязнь, з якими матроси мисливського судна «Вікінг» поставилися спочатку до молодого приходька. Їх упередженість до юнака ще більше зросла, коли на місцях полювання вони не побачили тюленів. Мисливський сезон в Арктиці дуже короткий. Знайти стадо і підійти до нього — річ нелегка. Успішне полювання — це забезпечена зима. Неуспішне — це не для однієї матроської родини нестатки, а може, навіть і голод. Тут не до жартів. Виховані в тяжкій боротьбі за кусень хліба, суворі, часто жорстокі моряки були до того ж дуже забобонні. Мовчки попихкували короткими люльками, зиркаючи спідлоба на молодика.
— Побачите, матимем ще халепу через цього студентика, — буркотіли одні. — Куди ж, у дідька, поділися тюлені? Ніби їх вимело. Такого ще не траплялося з «Вікінгом».
— І навіщо було брати на палубу чужого? — докидали інші.
— Нічого, хлопці, ми ще відіграємося на ньому, коли крига добре візьме нас у шори, — пообіцяв боцман, хитро мружачи очі.
Він заздалегідь тішився думкою про те, як цей не звиклий до полярних умов шмаркач виставить себе на посміховисько. Але незабаром неприязнь почала поступатися місцем повазі. Фрітьоф не цурався ніякої роботи. Послужливий, працелюбний, він ніколи не відмовлявся допомогти комусь у вільний від своїх досліджень час. А його міцні біцепси викликали мимовільне захоплення.
Минали дні за днями. А на крижаних полях усе ще було порожньо. Марно вахтовий високо на щоглі, на так званому марсі, виглядав інших мисливських суден. Ані тюленів, ані людей. Довкола тяглася, полискуючи на сонці, незмінна мертва, одноманітна білизна. Капітан «Вікінга» з жахом думав, що це, напевне, хронометр спричинився до помилки у визначенні географічних координат. Час спливав, а тюленів і сліду не було. А тут же щороку аж кишіло їх. З кожним днем, мало не з кожною годиною все більше хмурніли моряки. На судні запанував гнітючий настрій.
У капітанській каюті ледве виднілися в клубах тютюнового диму похмурі бородаті обличчя. Уже багато годин тривала нарада. «Що робити? Куди ж, у дідька, поділися тюлені? Залишитися тут і чекати чи змінити курс?» — повторювали всі безпорадно. Будь-яка помилка в обчисленні могла бути причиною невдачі, і ніхто не хотів брати на себе відповідальність за неї. На столі — батарея порожніх пляшок. Може, ром чи віскі прояснять розум? Кожен радив своє, бив кулаком по столу, переконуючи опонентів. Але ніхто чогось певного не знав. Після довгих роздумів капітан змінив курс на північний. Але перед носом «Вікінга» й далі біліла моторошна пустка крижаних полів. День і ніч змінювались вахтові на марсі. День і ніч вони виглядали, чи не зачорніють де цятки тюленячого стада. Даремно. Фрітьоф поділяв турботи товаришів. Його пригнічувала безпорадність, мучила думка, як їм допомогти. «Вікінг» мчав з шаленою швидкістю — на повних парусах і з запущеним двигуном. Фрітьоф, якому нарешті довірили вахту, довгі години проводив на марсі. Люди з тієї височіні видавались комахами, що копошаться на невеликому плоту. Впершись міцпо в краї бочки, що сягали йому по лікті, юнак вдивлявся, мов зачарований, крізь підзорну трубу в оповитий імлою обрій. Його не лякали ні рвучкі крижані пориви вітру, що шмагали, мов батогом, ані погойдуванпя щогли, на якій було причеплено марс. Він любив услухатись у грізне скреготання криги і чистий звук склянок, що їх монотонно вибивав корабельний дзвін.