— Не тут, Бене. Тут війни немає. Немає сьогодні. Зараз, — відказав Томас.
Бен кивнув, зціпивши зуби, та його обличчя виражало огиду, а його погляд засуджував нас усіх.
— Я хочу побачити свою матір і хлопчика. Ніч перебуду в сараї. А тоді піду своєю дорогою.
— То заходь до будинку, — наказав Ферґус. Підштовхнув Бена вперед, не опускаючи пістолета. — Але тримайся подалі від містера Коллінза.
24 грудня 1921 року
На межі століть в Ірландії щось змінилося. Відбулося своєрідне культурне відродження. Ми співали старих пісень і слухали давні історії — ті, які чули вже багато разів, — але їх навчали з оновленим завзяттям. Ми дивилися на себе й одне на одного, і в нас з’явилося особливе передчуття. З’явилася гордість за нашу суть, за те, чого ми могли прагнути, й за тих, від кого ми пішли, і навіть пошана до всього цього. Мене вчили любити Ірландію. Міка вчили любити Ірландію. Я не сумніваюся, що Бена, Ліама й Деклана також учили її любити. Та тепер я вперше в житті не знаю, що це означає.
Після нашої сутички з Беном Ґаллагером ми з Енн стояли під деревами, вражені інцидентом.
«Томасе, мені не подобається цей світ, — прошепотіла Енн. — Цей світ явно розуміла інша Енн, а я не зрозумію його ніколи».
«Який світ, графине?» — спитав я, хоча вже знав який.
«Світ Бена Ґаллагера й Майкла Коллінза, світ мінливих кордонів і переходів із боку на бік. А найгірше — те, що… Я знаю, чим це закінчується. Я знаю кінець і все одно цього не розумію».
«Чому? Чому ти не можеш цього зрозуміти?»
«Тому що не жила в цьому, — зізналася вона. — Не жила так, як ви. Знайома мені Ірландія — це Ірландія пісень, переказів і мрій. Це Ірландія у версії Оїна — а в нас усіх є власна, — та навіть ця версія пом’якшена й перекроєна, бо він її полишив. Я не знаю Ірландії гноблення та революції. Мене не навчали ненавидіти».
«І нас не вчили ненавидіти, Енн».
«Ні, вчили».
«Нас учили любити».
«Що любити?»
«Свободу. Ідентичність. Перспективу. Ірландію», — мовив я.
«І як ви поведетеся із цією любов’ю?» — не вгавала Енн. Коли я їй не відповів, вона сказала за мене: «Я скажу тобі, що ви зробите. Ви підете одне на одного, бо ви любите не Ірландію. Ви любите образ Ірландії. А він у кожного свій».
Я зміг хіба що похитати головою, образившись і не бажаючи піддаватись. У моїх грудях палав гнів за Ірландію — за кожну несправедливість, — і я не хотів дивитися на Енн. Вона звела мою відданість до нездійсненної мрії. А за мить наблизила моє лице до свого й поцілувала мене у вуста, тихо благаючи про прощення.
«Вибач, Томасе. Я кажу, що не розумію, а тоді читаю тобі лекцію так, наче розумію».
Далі ми вже не говорили про Ірландію, шлюб чи Бена Ґаллагера. Проте її слова крутились у мене в голові весь вечір, притлумлюючи все інше. «І як ви поведетеся із цією любов’ю?»
На опівнічній месі я сидів із Міком з одного боку та Енн із другого, тримаючи на руках Оїна, який заснув. Той почав позіхати ще під час вхідної процесії, а до першого читання вже спав. Він тихо сопів, поки отець Дарбі зачитував пророцтво Ісаї; спав, не переймаючись жодними турботами й не знаючи про напруження, від якого Мік похилив голову, а Енн морщила чоло. Його веснянкувата щічка притулилася до моїх грудей, до мого зболілого серця, і я заздрив його невинності, його вірі та його довірі. Коли Мік на вітанні миру із серйозним обличчям повернувся до мене, стиха заговоривши, я зміг хіба що кивнути й повторити благословення: «Мир тобі». Та серце моє було безмежно далеке від миру.
У проповіді отець Дарбі сказав, що легше верблюдові пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти. Можна також сказати, що легше верблюдові пройти через голчине вушко, ніж ірландцеві перестати боротися.
Мене вчили любити Ірландію, та любов не повинна бути такою тяжкою. Обов’язок — так. Але не любов. Може, це і є моя відповідь. Людина не буде страждати чи приносити жертви заради того, чого не любить. Урешті-решт, гадаю, все це зводиться до того, що ми любимо найбільше.
Т. С.
Розділ 20
Білі птахи
До мене прийшли острови незліченні й численні гості із Данаану, —
Та, врешті, цей час забуде про нас, і Сум цей від нас відстане.
Далеко від лілії та троянди й вогнів, що бентежать зорі,
Ми будем, кохана, — два білі птахи між хвиль у спіненім морі[51].
Я прокинулася раптово, сама не знаючи чому. Прислухалася, подумавши, що то Оїн прокинувся, бо дуже хотів побачити, чи приходив уночі Миколайчик, але замість цього почула звуки, яких не могла зрозуміти.